Камінний хрест

У підсумку всі Дідухові потуги спрямовані на те, щоб «оволодіти» часом, здобути владу над ним і «знищити» в фізичному сенсі не лише, сказати б, власну карму, а й спинити розгнуздану вакханалію еміграції й руйнації онтологічних засад Всесвіту. Відновлення первісних ситуацій необхідне було ще з однієї причини: «Знання джерел та історій конкретних речей і фактів надає якусь магічну силу впливати на них». інакше кажучи, «пам’ять розглядається як знання» і «той, хто здатний згадати себе, володіє більш цінною релігійно-магічною силою, ніж той, хто знає про походження речей»[25]. отже, щоб позбутися хвороби, гріха чи страждання, треба було якомога більше знати про його походження. Тому в міфологічній свідомості сутність предмета й зводиться до його походження, а знання генези певних реальностей давало «владу» над ними.

Вище відзначено, що здатність постійно протиставляти становить сутнісну ознаку менталітету «благородного дикуна». Звісно ж, що жодна класифікаційна модель, як і систематична діяльність загалом, не обмежувалися в релігійній свідомості якоюсь однією, окремо взятою парою протиставлень. «Починаючи з бінарної опозиції, що являє собою приклад найбільш простої, яку тільки можна собі уявити, системи, — відзначає Леві-Строс, — така конструкція діє шляхом примикання до кожного з полюсів нових термінів, вибраних остільки, оскільки вступають із нею у відношення опозиції, кореляції або ж аналогії»[26]. Власне, широко розгалужені «пакети» таких відповідностей та їхня внутрішня динаміка забезпечують плідність інтелектуальних дій. Внаслідок цього первісні моделюючі системи були досить гнучкими, «відкритими» і всеохопними.

Поняття головних організуючих одиниць щодо художньої системи В. Стефаника аж ніяк не обмежується дихотомією долі, фатуму і власних бажань. Остання становить лише осердя внутрішньої форми художньої картини світу новеліста, однак у кожному конкретному випадку ця ситуація «розгортається», виконуючи свою смисло- і формотворчу функцію, у різний спосіб, нерідко навіть «віддаючи ініціативу» в руки іншим.

Роль «опосередковуючого класифікатора», тобто головної в певному контексті пари антиномій, відносно до якої групуються всі інші величини й залежності, в художньому світі автора «Синів» може виконувати будь-яка дихотомічна пара, гомологізу-ючись із «визначальною» в онтологічному, космологічному, ек-зистенційному, соціальному, психологічному, побутовому і т. ін. планах. Відносно до неї естетична стратегія буде розгортатися на основі принципу «постійного протиставлення» по горизонталі і вертикалі. Нерідко ці величини буває важко конкретно визначити чи назвати, що теж, до речі, зв’язано із залежністю художнього мислення письменника від міфологічних структур.

Навіч означена тенденція в «Камінному хресті». Починається він із такого, сказати б, універсального протиставлення, як верх і низ, що, за твердженнями фахівців, належить до «чи не найархаїчніших компонентів моделювання світу»[27]. У новеліста воно отримує форму горба і долини. Причому відразу стає зрозуміло, що всі зусилля героя будуть спрямовані на те, щоб «оживити» залишену без догляду по смерті батьків «букату горба» — «щонайвищу і щонайгіршу над усе сільське поле». Номінація Івана у першому ж абзаці ґаздою, який не цурається найтяжчої роботи, передбачає своє «визрівання» і наповнення конкретним змістом.

Очевидних суперечностей між зазначеними одиницями начебто й немає, — лише окремі деталі видають їх внутрішню присутність. А неодноразові художні покликання на протилежності (догори — згори, під горб — наверх, горб — долішні ниви) мимоволі творять композиційну антитезу, позначаючи ті «береги», між якими надалі пульсуватиме художня думка. Передовсім насторожує, що зв’язок між цими величинами вимагає тяжких, часом непомірних зусиль: «Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі».

Смислово й функціонально тотожними антиномії горба і долини відразу ж виступає пара у поле — з поля. А наприкінці першого розділу вона набуває доволі специфічного, «перевернутого» вигляду — лави і стола. Виявляється, що Дідух мав звичку їсти лише на лаві. «Був-сми наймитом, а потім відбув-сми десіть рік у воську, та я стола не знав, та й коло стола мені їда не йде до трунку», — пояснював таку дивну поведінку. Ненормальні соціальні умови й економічні домінанти настільки викривили суть речей, що чи не вперше переважив низ. Штрих не випадковий, бо, як знаємо, він ще візьме своє і доведе Іванів світ до апокаліп-тичної прірви.