Камінний мірошник

Заходився картоплі в «мундирах» варити. Звик до неї він у полоні, замість хліба скілька років там її вживав. Ще й недоварену гаразд уніс ледве живим істотам. Захоплений був одним бажанням — якнайшвидше врятувати дружинине й доччине життя. Важко було терпіти їхнє безтямне стогнання з хати в лад дзвоновому гарчанню, і він квапився. Вирячилися бідолахи на картоплю голодними очима, загорілися дикунським бажанням їсти, і годі було здержати їх. Недоварена картопля не жувалася, і вони ковтали її цілими куснями.

«Чи, може, так ішлося? — один раз тільки запитав себе Остап уже після смерті обох і відповів сам собі: — Ні, не йшлося. Можна було б зварити юшечку, можна було б, не губивши голови, врятувати їх. Е-ех, життя...»

Яка жорстока неминучість такої нікчемної, такої маленької помилки! Зварив на кабиці картоплі, неначе сам того хотів, щоб картопля ця, така дорога, коштовна, та на отруту обернулася.

Обох в один день і в одній труні поховав за півтора пуда гречки. Півтора пуда не пошкодував! Та за півтора пуда гречки тоді і його живцем поховали б на додачу, а може, і ще з десяток підряд поклали б.

Отоді й пішов Остап у чагарники під гору. Посидів дома зо два дні, поблукав по порожньому городові, порився на попелищах, ніби когось шукаючи в тих кучах. Понасипала ж їх Пріська по всьому городі, без ладу по закутках.

Підійде Qстап до кучі старого, давнього попелу, зірве дорідну лободину, що на диво спеці таки зросла, та й сидить, додивляється, розгортає. Сам ще більше зжовк, змарнів.

Чого шукає він на попелищах? Чи не з’їжа збереглася там з покидьків колишніх. А потім зник. Не бачили й коли. Та чи було кому стежити, коли й куди дівся Остап? Побачили якось у чагарниках невмиваного. Подивилися селяни, як блукає він там, самотній, смутний, обірваний — тільки очі дико горіли — і вирішили, що як не свій Остап. Збожеволів.

У ті саме підгірні чагарники почали селяни по зеленкуватий глід ходити. І сусідський парубок здибався там з Остапом. Він сидів під скелями, що нависли над проваллям, нагадуючи обварені, обсмоктані кістки з м’яса. Сидів і тер камінці об скелю, неначе майстерно обточував дітям крем’яшки. Картопля в казанку недоварена стоїть поруч, а він працює і навкруг себе не дивиться. Підійшов до нього парубок, навмисне здалеку кашляючи. Навмисне ж привітався бадьоро, так, неначе оце тільки-но з весілля повернувся. Боявся, щоб необережністю не розбудити щось в Остапові дикунське, щоб не розбудити його одиноких, може, божевільних мрій. І вмовк, стежачи за працею.

Остап спинився. Очима показав на свою роботу чи то на картоплю в казанку, чи на борошенце, що натерлося на пласкій скелі. Дивись, мовляв, скільки його в мене, і все сам...

— Голодуємо здря... — промовив Остап болісним, висохлим голосом. — Гуртуватися б та землю гуртом і з толком обробляти...

Парубок тільки головою кивнув, догоджаючи, як хворому на. розум. Зо три рази задки ступив і пішов поза кущами, цілком переконавшися, що Остап уже пропаща людина. А Остап тільки озирнувся, як парубок уже за куща ховався. Уста ніби в скорботну усмішку розпливлися. Махнув рукою, немов і наперед йому було відомо, що парубок втече від нього, як від трапного. Знов узявся до праці, знов до камінців, наче покуту якусь відбуваючи, уперто тер їх на камені.

Отак і никав Остап Залізний під горою якийсь час, не вертаючись до Халайдаївки. Дзвони не перестаючи гули й гарчали день і ніч. Це гудіння, як повідь сумна, котилося попід горою, плуталося в чагарниках, гнітило своєю одноманітністю та безкраєм. Остап вилазив на найвищу острюху-могилу скитську. Слухав оте стогнання голодного, що з безсилля помирав, люду. Слухав і виміряв очима широченні лани степів поза селом... Блідли вже ниви із клаптями житця, що доспівало, золотилися живущі надії, життя аж пахло від тих нив. А дзвони все гарчали й гарчали.

— Чи тож часом не піп умер з голоду? Цікаво б знати скільки їх, патлатих, умерло за цей час... — заскреготав зубами в лад дзвонам, а лиха думка свердлила далі. — Чи ж виміняв піп за останню рясу півтора пуда гречки, щоб по собі самому похорон справити? Чи йому всміхається той дзвін веселощами, а чи хоч щось сумне говорить?.. Е-ех, як то задзвонять дзвони по попові...

Від цих думок ставало так боляче в голові, що, безсилий, він зів’яне від них, упаде ниць на голу землю і заридає...

У нерозлуці з ним були оці дірчасті, чорненькі, як переварений курячий пуп, камінці і між ними пов’яла вже картопля в казанку. Пропорція камінців та картоплі помітно мінялася: в міру зменшення картоплі збільшувалося камінців і борошенця з них.

В такі хвилини суму тільки ота божевільна думка переслідувала виснаженого Остапа: як то задзвонять дзвони по попові? Хвора фантазія малювала варіації переливчастого дрижання того дзвону. Лють клубком під серце підкочувалася і видавлювала сухе, болюче ридання. Хотілося Остапові, щоб ці дзвони загули на попову загибель, і загули б востаннє.