Камінний мірошник

То знов, як зо сну, прокидався Остап, спускався з гори до тієї самої плескатої кручі, знов ще енергійніше брався до своїх камінців. Неначе квапився заглушити оте невблаганне гарчання дзвонів та звільнити зморений свій мозок від думки в’їдливої про дзвони по попові...

Діждалися. Дехто вже зварив м’яке молочне зерно недоспілого жита.

Знов умирали, вже з раптової отрути, та не те вже почувалося. Намагалися випростатися поскорчувані істоти, і зір забринів новими іскрами живцю.

Повернувся і Остап до порожньої господи з першим снопом зеленкуватого жита. Може, і не на своїм полі нарвав того снопа — буде хтось там додивлятись, де своє, а де чуже в таку пору. Виставив снопа під хатою проти сонця достигати. Понаносив з-під гори дірчастих камінців та сірої якоїсь порохні, порозкладав цього добра на вікнах, понасипав на столі. Все, що натер, блукаючи, тепер старанно зберігав.

Не розуміють селяни свого Остапа, дивуються. По городу знов блукати став щодня та камінним борошном лободу на попелищах присипав, поливаючи колодязною водою. Як святощі якісь чи ворожіння, проробляв оце все, неначе тільки й утіхи йому лишилося, що оця безглузда робота.

Не розуміють сусіди, дивуються.

Співчутливо кивають галовами, стежачи за Остаповими турботами.

— Пропав чоловік! Зажурився і загинув. Отаким розумовичем з полону повернувся — і на тобі: таке лихо сталося, не витримав. Сказано воно — дурному легше на світі жити...

— Да-а... Був, був чоловік людиною, та й перевівся...

— Що й казати, як дитя теє... Шкода чоловіка...

Аж здивувалися халайдаївчани, коли в першу неділю після зажинків раптом замовк набридлий дзвін. Чи сторожеві настогидло теліпати мотузками, чи таки радістю повіяло на селян і заборонили вже йому знущатися з їхніх нервів.

Зібралися сусіди на Остаповім кутку та вирішили зайти хоч до двору. Заговорити до нього, почути, як заговорить він до них здичавілою, а може, і божевільною мовою. Один він на все село так чудно повів себе, тому запав у голови. Свої ж турботи, обвіяні надіями врожаю, поступалися назад, та й шлунок зажився вже трохи. Голова починала жити й тим, що навкруги було.

Остап під хатою виминав на ряднині підсушені колоски. Гадали, що злякають його таким гуртом, і з обережності до двору входили по одному. Віталися хто як: дехто так тільки собі під носа щось буркне, про око людське. Здавалося, що от-от схопиться й почне ганяти за всіма по двору та пінити, як скажений бик.

— Ну, що ж, значить, таки врятувалися на цей раз?.. — слабим, але нормальним і навіть веселим голосом почав Остап, зриваючи загадковість мовчанки.

Гуляльники від несподіванки розгубилися, перезирнулися між собою. Таке розчарування. Чекали застати божевільного Остапа, віддалік розсідалися від нього, а тут справжнісінький їх Залізний, той самий, що знали його ще з весни.

Він навіть на виснаженому обличчі не здавався такий мертвотно-жовтий, як кожен з його сусідів. На його обличчі помітно відбивався живець надії, а очі розумно й тепло віталися до кожного.

Це був справжній Остап Залізний.

— А ми, знаєш, Остапе Даниловичу, записали вже й тебе...

— В граматку? — докінчив Остап Удовиченкову фразу.

— Та таки й таке. Майже... Так, бач, ти...

— Облиште, Федоре, — обережно хтось спинив збоку.

Та Остап переможно посміхнувся, перепитав:

— Мабуть, у божевільні зарахували?.. — і зітхнув.

Остапа не здивуєш таким відкриттям. Він гаразд розумів, що не минути йому цього, розумів, ідучи в чагарники, що селяни скажуть про нього. Бо селянин у своїй масі — він загрубілий консерватор. Найвищий закон життя у нього — традиція, батьківські, дідівські втоптані стежки. І хто звертає з цих стежок, хто шукає манівців, той, коли не злочинець, так божевільна людина.

Остап зрозумів, що його до божевільних прилучили і тільки жаліють. Та й те сказати: чи знають вони його ближче, як свого сусіду? Ні, не знають. І змолоду жив не по-людському, по наймах десь тинявся — ніхто його розпізнати не міг. Так собі, босяк не босяк, та й на хазяїна не схожий. А одружився — війна почалася, в полон потрапив. Тільки як повернувся, то перекинулися кількома словами і зрозуміли, що «недурний». Та й тільки ж то. А поговорити з людиною, що світа бачила, усякий селянин жадає, не без хитрої думки випитати щось йому цікаве.

І розмови почалися. Скільки за цей час набралося неговореного! Такі думки свердлили голову. І соромно було їх думати, і відмовитися важко. Щось було в Остапові від більшовиків, тому й зчепилися люди говорити з ним.

Голодування було вихідним пунктом. Чому це раптом так воно настигло і неодмінно тоді, коли більшовики пішли потоптом через віру, кинули самі молитись і радять іншим? Одинокому нужденному селянинові треба було знайти оцю страшну розгадку, щоб виправдати голодування, лихоліття.

Євангеліє.