Камінний мірошник

Остапові лишилося одне: звернутися до свого постійного половинщика, Пилипа Зажері, щоб похазяйнував на його наділі землі. Було це після теплого Олексія в неділю. Виснажений недоїданням та клопотами, Остап ішов Халайдаївськими вулицями в драному покидьковому одягові, з неголеним обличчям. Ішов і, не вслухаючись, чув, як сміхом проводжала його вгодована молодь, що гуляла на вулиці:

— Камінний мірошник! Ха-ха-ха...

— Двісті пудів з десятини наджидає не їсть третій тиждень...

— Виголоднюється...

Ніби сама з себе сміючись, гомоніла вулиця. Небагато крові було в Остапа, та й та вдарила йому в голову. Хіба ж найтерплячіше серце витримає таку образу не знати за що!

Чому вони сміються! З кого?..

Остап озирався на гуляльників і жодної душі, що дивилася б на нього, не помітив. Усі вони, неначе й не помічають, що він іде попід протилежним тином, гуляють собі, задоволені. А як одводив на шлях очі, вони знов і ще дошкульніше кепкували. Тоді швидше, нервовіше ступали ноги. От-от зірветься і побіжить він, утікаючи від того образливого сміху, що ніби батогом стьобав його наздогінці. Він уже не озирався, а тільки щулився в своїм дранті. Вулиця знущалася, проклинала його за те, що намірився він зламати старовину і павутиння віковічне перепрясти новими дзвінкими веретенами сучасності...

У Пилипа був традиційний обід з гостями. Дебеленький батюшка сидів на покуті, чорна його густа грива слалася м’яким руном по плечах. Ні, це не той рідкобородий попик із засмоктаною, зачуханою кіскою та з прозорою каплею на кінчику носа. Це лев червонощокий, з бровами стиснутими, з архидияконським голосом, що від нього й паперова квітка на лампаді дрижить та сипле пилом. Він сидів важно, не так, як у гостях, — самовпевнено. Поруч умостилася вдова Уляна Дев’ятчиха, з самогону розчервоніла, а очі ніби оце тільки прополіскано петрівчаною росою. Її навмисне кличуть на врочисті обіди, де буває й отець Левонтій: це підбадьорює його молодечий настрій, і гостювання відбувається жваво та довго.

Сиділи поза столом і Пилипові родичі з столипінських хуторів. У святковий одяг усі повдягнені. Молодиці виблискували лобами з-під очіпків та пошиванками в уставках з-під никсових старовинних керсетів (скажи-бо, і не обміняли під голодування). Тільки в Уляни ради посту червоні квітки в рукавах та жовтогарячі поворозки на новім буряковім очіпку. Не лінувалася для батюшчиного ока чепурно і шатно зодягтися. З-під очіпка, як личкований крам, прорізувався ще дівоцький проділ у косах, а очі грали, як ставок під яворами.

Остап, уздрівши це, хотів був ще з дверей повертати, тікати геть.

«Несповна розуму», — подумав, ще й дверей не зачинивши.

Він забувся, що на світі є якісь розкоші, не гадав за рік після· голодування побачити таких лискучих та безтурботних людей. Адже він уперто так працює, ледве вдовольняє свій зголоднілий організм.

Пилип Уласович підвівся з лави, поставивши чарку на кінець столу, і, вдавано 3радівши, спинив Остапа. І те сказати: для Халайдаївки це вчена людина. Як не як, а в Німеччині скільки років на заводах прожив, говорить по-їхньому, та й з учителями розмовляє про щось, не про мужиче.

— Що це ви, Остапе?.. Заходьте. Хіба ми, хай бог милує, як? Заходьте, прошу... Може, і не обідали ще сьогодні?.. Воно ж таке, варити в вас не дуже є кому, заходьте, та... — За порваний рукав обережненько взяв Остапа і тяг до столу...

— От це... не сподівався заважати. Не знав, спасибі вам, пробачте вже... По ділу я до вac, Пилипе Уласовичу...

— А, там іще... Після, після про діло. Усе ви з ділом, от уже людина... І в свято, коли душу розважити з добрими людьми... Усе, мабуть, про те ж... камінне борошно?

А гості неначе тільки на це й сподівалися. Раптом зареготали, не стримуючись навіть задля ввічливості. Засміявся й піп, пустивши на волю свій кругленький живіт, де, як у порожній бочці, загуркотіло.

Вилаятись! Вилаятись, щоб душу розважити, і зникнути геть. Чого він прийшов до них? Хіба можна йому, обірваному, голодному, ходити до них, зодягнених, веселих?

Очі розбігалися по цих розсмішених обличчях і спинилися на попові. Ледве збагнув, що й він сміється, не приховуючи своєї огиди до Остапової вигадки.

— Ото й вам, батюшко, чудно?

— А мені що? Сміх — це діло людське. Чи я ж не людина? Го-го-гог-га-рр.. — ще більше задвигтів животом, що аж чарка десь об пляшку дрібно задзвеніла.

Гості підхопили знов попівський сміх, навіть Пилип Уласович роззявив чорну пащеку, обгорнуту безладними кущами шерсті, і по-господарському засміявся.

— Дивно! От дивно... — промовив Остап так щиро, неначе переконував, що груші на вербі не родять, а два та. два, то зроду не сім, а чотири.

Він удивлявся в спітнілий нестомлений попівський вид. Якою дужістю та молодявістю віддавало це обличчя. І згадався торішній дзвін. Як сьогодні, пам’ятає Остап. Сидить він один на найвищій острюсі, поруч казанок з п’ятьма зів’ялими картоплинами, камінці дірчасті та борошенце, а понизу, як повідь сумна — дзвони. Безугавні, брязкучі дзвони.

«Як то задзвонять дзвони по попові?» — спливло на розум тодішнє.