Камінний мірошник

Обняв каблучку на воротях і застиг. Як і широкі обрії малювалися йому, коли він, повний сил, надії, повертався додому. Він знав своє село, розумів і лихо від малоземелля. Людям треба до чогось руки прикласти. На обробітку тих клаптиків самотужки нидітимуть і також голодуватимуть. Робочу силу поставити б на більше діло! Он каміння під горою, це щастя халайдаївчан! Треба тільки загребти це щастя власними руками, піднести Халайдаїв:ку. Ці скелі його манили, вони обіцяли збагатити країну. І раптом — Остап умирає з голоду поруч із цим камінням-золотом. А як звик його шанувати! Він пропадає, терпить знущання...

«...Заходьте коли-небудь...» — диким дисонансом звучить ця фраза спокою, непоквапності, коли треба горіти, гнати, щоб не спізнитись.

«...Заходьте, коли матимете час...»

Чи зібратись і піти десь до міста, порадитись з розумними людьми? Адже там комуністи, статечні люди. Це ж вони йому про комуни говорили!..

Знесилений, напівсвідомо пішов вулицею. Йому здавалося, що він біля своїх воріт, що він усе ще стоїть і мріє, як зустрінеться, розкаже про свої плани... А ноги самі пішли, щоб рухатись. Тільки й лишилося рухатись або лягати вмирати.

Та не ляже він! О, ні! В ньому була ще сила, тремтіла вона ще в мріях — ще не все спробувано! Сили ще вистачало, щоб жити, щоб боротися, а може... щоб здавити чиєсь сите горло, щоб і воно не могло їсти, голодувало б, як і він.

Ледве рухався попід тинами.

Раптом спинився. Усвідомив, що опинився біля попових воріт. Не подумавши, опинився, а, побачивши ворота з покрівлею відразу запалав люттю до попа.

В голові п’яним вихором крутилися спогади, штовхали на нерозважливий акт.

— Зайду! — зірвалося з вуст, ніби з похмілля. — Зайду та попрошу в нього, в патлатого. Побачимо... Поба-а-чимо, що він скаже! Чи не камінь подаси, ти, голубе, «аще попросять» у тебе хліба. Святитель! У-у, побачимо.

Невідоме почуття обережності примушувало озиратись коло хвіртки. Пастухи скотину з паші гнали повз Остапа, позирали і всміхалися, минаючи його, обірваного, а на вигляд божевільного. День догоряв, спокійно згасаючи. Надходив вечір, а за ним прийде і самота ночі. Якісь тривожні почуття будила згадка про ніч. Пальці в кулаки стискалися, а в голові дзвонили якісь дзвоники й дратували. Намагався зрозуміти, що ж це так опанувало його, зрозуміти та, може, повернути назад. Ще не пізно. А ноги рухались, і вже, коли в руках відчув залізо — клямку, таки вирішив зайти.

Двері незасунуті, в кухні лампа горіла. Катерина, попова наймичка, видно, тільки-но знадвору з дійницею ввійшла, підкручувала лампу з витертим склом.

— Дома батюшка?

Швидко озирнулася, пізнала. З бічних дверей вирнула остаркувата, на диво нечепурна попадя. Своєю розчавленою поставою, яка переливалася через пояски, як перекисле тісто з діжі, вона більше скидалася на черкаську перекупку, що торгує курми та яйцями, аніж на дружину такого огрядного і непоганого молодого попа.

— Вам отця Левонтія? Додому? Він тепер не може, зайнятий...

— Ні, я маю з ним поговорити... У мене ні до кого кликати отця. Я тут у вас... — пояснив Остап матушці.

— Добре, зараз скажу. У нього. Люди, заждіть.

«Ніби це фельдшер чи коновал, що його з господарських потреб закликають додому», — збігло на думку спокійне міркування.

А коли зачинилися за матушкою двері, Катерина розігнулася від цідилки, прополіскуючи дійницю, промовила:

— Ще з дня сидять. Пилип та з хуторів якісь. Аж обридли. Три рази самовара наставляла.

В Катерининих словах звучала ота вічна зненависть попівських наймичок до своїх господарів. Вона проворніше гримотіла посудом, нервовіше рухалася за кожним словом. Остап ненароком звернув увагу на гнучке тіло цієї дівчини. Як на стовпі, висіло на ній старе міщанське плисове пальто з облізлими латками. А з-під нього, з-під розстебнутого, виривалася достигла молодість, неначе от-от вилупиться і розквітне ранньою квіткою. А коли Катерина знов нахилилася над дійницею, а полотняна пазуха дражливо розхилилася, Остап примусив себе відвести очі на старий, засиджений мухами лубок-картину і вголос прочитав:

— «Битва под Ляояном».

— Що? — не розгинаючись, запитала.

Він був ще молодий, а так скрутило життя. його тридцятилітній вік звик уже до старування, і те, що молодь, звертаючись до нього, звала дядьком, поклало свою печать нa молодечу вдачу. Колективом та суперфосфатами забита голова не знала інших думок. А тут, коли ненароком глянув на дівку, в нього забурувала кров, захотілося жити.

За бороду свою лапнув рвучко, як п’яниця спросоння за кишеню. Неначе в тій зачучканій бороді, саме в ній, сидів лукавий дух, що лоскотав і збуджував його і заважав розпростерти його осміяні, а все ж завзяті крила...

— А-а-а, Остапе Данилвичу, здрастуйте! Не цурєтесь таки? От, спасибі, не сподівався...

— Драстуйте, панотче Левонтію. Даруйте мені, я, може, заважаю вашій праці. В мене до вас...

Отець Левонтій розкрив, як для пригортання, долонясті круглі руки, безтурботно всміхаючись, взяв Остапа трохи нижче плечей і ввесь час, підкреслено звертаючись на «ви», перебив: