Камінний мірошник

Село прокинулось, як від електричної іскри. Неначе кожен звечора ще знав і до чогось готувався. Звістка була раптова. Кожен, перебиваючи один одного, сповіщав сусідові, а сам не вірив. Тягло на вулицю, щоб дізнатися першому таку новину, щоб спізнілому сусідові її сповістити.

Халайдаївка, як у лихоманці, затряслася. Було всього на віку: пожежі, злодійства, покритки в ополонках, розкопані гробовища перед війною, а це вперше:

— Попа вбито!..

— Чи правда ж то?.. Невже-таки попа?..

— Йoro, голуба. Своїми бачила.

— Моя матінко, як святий... З пики мазка патьоками...

— Біля воза в клуні... Матушку дванадцять раз одливали.

— Та ще хоч би сорочку... Об соху так, мої людочки, і розпанахав... Лляна та додільна...

— Боже мій, розбійник... І не чули хто?..

— Звісно, знайдуть. Оце приїхали з міліції.. Усе село, казали, переберуть.

— А таке. Знайдуть, як є...

Попів двір і вулиця, і майдан коло церкви заповнювалися людом. Починала вулиця густи роздратованим бджолиним роєм. Тріщали голови в напрузі знайти винного.

Панотця Левонтія вбито!

Пилип Зажеря встиг уже міліцію з району привезти власними кіньми. Сам блідий — певне, з ляку, а може, і тому, що не спав. Хазяйські голови вміють для господарства ніч у жертву принести, енергію свою віддати «на добро людське...»

Крізь юрбу мотоциклом проскочив слідчий. Ще тісніше зімкнувся люд до брами.

Аж ось невідомо хто подав звістку в натовп. Її переховлювали на льоту, з жахом кидали в гурт. Ніхто не міг одразу збагнути що звістку. Але, збагнувши, захлинаючись передавали іншим.

— Остап!..

— Камінний мірошник з наймичкою!..

— З Катериною пізно їхали...

— Отакі! Знюхалися... Попадя застала в клуні.

— Остапів камінь... Каменем по скроні...

— Та в клуні? Під сохою? Як же це сталося? — зісподу прокрадалося підозріливе таке, боязке запитання. А злість, прихована за розверстки та за «розкулачки», тепер під’юджувала на Остапові зігнати серце. Подія ніби дала волю всім ворожим язикам, і вони розв’язалися, виливаючи отут, в юрбі, спліснявілі скарги. Бідніші одступалися від заможніших чи то з поваги до такого лиха, чи щоб не слухати отих підозрінь та докорів. А ті почували, що їхній день настав.

Попа вбито...

Пилип не розпрягав коней, клопотався, бігав. Незабаром двоє міліціонерів вискочили з клуні і прожогом скочили на воза. Пилип, стримуючи коней віжками, гукав на людей і пропихався на вулицю. На обличчях міліціонерів — поважна зосередженість. Люд плавом плив на вулицях, уперше бачив таких поважних міліціонерів і проймався почуттям громадської пошани до них. Вулиця вже знала, куди Пилип везе міліцію.

— По Остапа... — кожен уголос думав.

А разом із сонцем ударив перший дзвін по попові. Вкритий пилом, зачерствілий великодній дзвін стріпонувся, розіслав по селу свій прихований голос. Це не той щербатий, буденний дзвін, що хрипінням остогидлим виряджав померлих з голодування. Ні, його вилито тільки для урочистих подій. І той ливар, що голоса йому давав, неначе закликав його, щоб не лякав, а тішив він своїм двигтінням...

— Диви! От дзвін! — захоплювалися діти.

— O-йо-йо-о!

— Якби бахнути, га?

Років із шість мовчав цей дзвін та пилом припадав. Тепер неначе прокинувся від загального лементу халайдаївчан і загомонів. От-от вирветься з тісного кола старої дерев’яної дзвіниці і враз не голосом своїм, а металом промчить вперед, щастя отій юрбі понесе. Машиною б крутитися шалено, а не в пилові кохатися вік.

— Бав-ав-ав-у!.. Ба-ав-ав!..

У міцному спізнілому сні Остап відчув, як від дзвону заколихалася ранкова тиша. Приверзся ранковий дзвін, неначе у прірві десь, а він картоплиною влучає попа. Що бав, то й картоплина. Потім перекинулося, що то й не піп, а Катерина. Стоять вони з нею над прозорим ставком, а піп сомом плаває й плямкає своїм здоровенним ротом. Від цього встає тяжка двигтюча луна. То знов піп зловив під горою в скелях його, насів своїм важким тілом і бив, як у дзвін, об його голову дірчастим каменем...

Прокинувся. Не розплющаючи очей, прислухався. Справді, дзвонив тяжкий великодній дзвін. Перебрав у голові все, що знав з календаря, і, не знайшовши свята, хотів заспокоїтися на тім, так солодко вернуло його на сон. Та ніби вчув у цю хвилину, що до хати ввійшли люди. Згадав ніч і сам собі промовив:

— З радощів та мрій і про засува забувся.

Звівся на лікоть. Голі дошки на полу заскрипіли. Напружував волю, щоб відігнати плетиво сну та зрозуміти, що, врешті, сталося. Мружив очі, придивлявся.

До полу підступав Пилип Зажеря. Промайнуло в голові, що це сон, і Остап сів край полу. Перед ним таки стояв Пилип. Почуття огиди вдарило Остапові в голову, коли згадав вчорашні Катеринині слова. Остап накинувся на Пилипа:

— За душею прийшов, крамарю поганий! — помітивши двох поважних міліціонерів, спинився, тільки додав: — Доберуся я й до тебе, шкуро!.. Насміхатись... Продавати...

— Схаменіться, Остапе! Вдягнені й спите... — показавши ввічливо на міліціонерів, пробурмотів: — Чоловіка арештувати приїхали, а він похваляється. У чобітках, чуєш, і на покій.