Камінний мірошник

— Але ж цікаво, що то за балачки? Може, їх припинити слід? Як бачимо, ваш мірошник, чи як ви його прозиваєте, людина недурна, затівав корисну справу... Може, ці балачки ваші... — і не доказав.

Цигарку вийняв, покрутив у пальцях, але не запалив. Терешко поставив ногу на підніжок, ще раз озирнувся й ледве голос відтяг:

— Уляна тут є, вздова Дев’ятчиха... Коханка попова... На вечорі тоді пиячила в попа, з попадею сварилася. Перед світанком, як відьма, городами... Тепер — ні з двору, людей цурається. Можливо, що з горя... І наймичку попову того вечора корила... Люди, звісно, всього наклепають...

Не озирався і не бачив, як на цигарничці щось записав той, що в пенсне.

Всі запалили цигарки. Жоден мускул в оцих людей не показав ні задоволення, ані байдужості до того, що сказав Терешко. А ж прикро робилося. Хотілося ще раз переказати, голосніше, — може статися, що не вчули. А вони вмостилися в машини, димом заволокли свої обличчя і тільки спитали дорогу під гору в чагарники, де Остап здобув оці фосфорити.

Машини заревли, піском запорошили Терешка.

Та змінилося в Халайдаївці з цього. Раптом перестав дзвонити дзвін. Він востаннє пролунав на дев’ятий день після похорону. Попи, що ховали отця Левонтія, роз’їхалися, і сторожа неволити не стало кому. А селянам хіба до цього тепер? Згадаєш тут про дзвін, коли від щоденних новин голова обертом пішла.

Перші тижні після вбивства селяни, як приголомшені, перешіптувалися. А потім в комсомолі пішли доповіді якісь, постанови про Остапа, далі комісії оці на автомобілях, шатра поставили під горою, де Остап з казанком висиджував, — усе це відвертало від події з попом. Але ж попа на селі не стало. Послали були старостиного сина до архієрея. Повинен же десь бути архієрей: у Полтаві чи в Переяславі, чи в Києві. Тодось, хоч і молодий, але парубок по-селянському недурний був і до церкви щонеділі ходив, ставники парубоцькі не пропускав запалювати в урочисті дні — ну, і послали.

Узяв Тодось 200 карбованців церковних грошей та посвідку з печаткою «Якима-Аннівської» церкви, припечатаною від свічки, і поїхав. Навіть благословення від благочинного не забувся. Треба було підшукати попа. Маркутно здавалося без нього попервах.

А то звикли потроху. Минали дні, проходили й тижні, як спогади мовчазні, а за ними й місяці. Немає ні попа, не чути й Тодося. Переказав хтось, що Тодось у Донбасі грабарює. Купив тобто на церковні гроші коняку та й заробляє собі по-господарському. Ц е знов збудоражило людей. Міркували, жартували, дивувалися. Невже ж хазяйські розрахунки для Тодося більше важили, аніж піп на селі!

— Не може статися! — заперечував церковний староста, Тодосів батько. — Не може цього бути. Тодось учений. Такого не вчинить. Я повертаю вам ці гроші в церкву, нехай їм...

— Заспокойтеся, Йосипе Кириловичу. То ж, може, кенесе[2] балачки тільки пускає, ману? Заждемо...

— Не хочу я страму. Балачки... Добрі балачки, коли другий місяць... Я повертаю вам ці гроші. Заспокойся, чуєш. Сам знаю, що треба тепер супокоїться. Геть звільняйте мене від старостування. Годі! Не час тепер. І без цього роботи по зав’язку. Нехай уже молоді попрацюють. Я вже шість років настаростувався, — розпалювався дедалі дужче церковний староста.

— Е-е-е, якраз молодших! Нароблять, — зауважив хтось безнадійно.

А задні розходилися з церкви. Та так на тім і кінчилося. Нового старости не обрали, а Йосип Кирилович уважав, що вже зняв свої повноваження. Ніхто й не згадував більше про це. Замість Тодося з попом, автомобілі вряди-годи в селі показувалися, а під горою щодня якісь нові люди наїжджали. Шатрів стало двоє, землянка з’явилася, прапор на острісі замайорів червоний.

А селу робота: хто та чого приїздив? Навіщо Остапову порохню брали в хаті, камінці? Чого під гору, як на поклони, їздять, а то вже й шатра, прапори... Тріщали голови від цього.

А то ранком якось міліціонер з’явився в Халайдаївці та ще й городський якийсь. Розпитували, де живе Дев’ятчиха Уляна, і поїхали обоє з села. Знов балачки, здогадки. А нові люди з-під гори, з шатер отих, до села чи хліба, чи молока глечик купити заходять. На зборах щонеділі, а той серед тижня бувають і все говорять про фосфорити. Згадалися халайдаївчанам ті далекі тепер уже дні, коли отак Остап виходив, як оці, і все про ті фосфорити, про добрива говорив, говорив. Фосфоритами заповнялися балачки та думки, навіть сни.

Молитву богобоязливий селянин тепер не прочитає, щоб не лізло, не вертілося на язиці оце кострубате й таке цікаве тепер слово. Воно входило в щоденний вжиток. Дітвора гралася у «шоварити» й камінці неодмінно з чагарників приносила. Парубки дівчат «фосфориточками» звали, і це подобалося.

Приїжджі під гору людей на роботу примовляли. Гроші з’явилися в парубоцтва, цигарки фабричні чи не в кожного.