Камінний мірошник

5.КАМІННИЙ МІРОШНИК

Як поїхала Уляна з міліціонером до міста, то незабаром поїхав і Пилип. Не сам, звичайно, а теж з міліціонером.

І тільки тоді, коли Уляна та Пилип назад у Халайдаївку не повернулися, село заговорило. Підгірні робітники газети читали й сміялися. Селянам уже робилося з цього весело і зрозуміло:

— Та вона, проклята молодиця, так день і ніч... Я як возив батюшці сіно з руги, — прямо сором їй-богу... Таки пережидав, вийшовши з клуні, доки вони там жирували. Панотець Левонтій так і казав: «Ти, каже, Лигорій, спочинь там на дворі трохи...» А в неї очі, як у ялівки весною, — доповнював картину Ониськів Грицько.

А в газеті писалося, як розповідала Уляна про той вечір. Усе розповіла. Читати було брудно.

Панотець Левонтій на підпитку тоді з Пилипом посварилися за Уляну. У клуню з Уляною пішов сам батюшка на початку, а потім і Пилипа потягло туди, чи так умовилися вони за чаркою? Уляна не заперечувала такій угоді, їй бо воно все одно, а попові то й не по собі зробилося, коли таки пішов Пилип. Товсту матушку хтось із хуторян у світлиці забавляв, і п’яна попова натура не витримала. Через п’яних, як через трупи на бойовищі, переступав і таки помандрував у клуню...

Уляна тільки й знає, що чоловіки, справді, посварилися біля воза. Та коли взялися за грудки, а обоє ж ситі та дужі, — то вона втекла з клуні і поза городами до дому. Що далі, не знає. На ранок почула дзвін і зрозуміла...

Пилип довго й не сперечався. Чи в нього нелюдська душа? А як роздивився він на попа, то кнур кнуром, і святощі оті, то тільки про людське око. Коли вже на те йшлося, то він, Пилип, теж потерпів у тій сварці: «Ось, дивіться, судді», — розстебнув гаплички на синій чумарці, пазуху розхристав і на грудях свіжий шрам показав. То піп каменем у груди його вдарив.

«... Одняв я того камінця в покійних батюшки, прикро стало. За таке стерво, звиняйте, в груди чоловіка. Ще й проказав-таки їм: «Не смій, гемоне чубатий, у груди, кажу, чоловіка...» і ненароком стукнув тим же Остаповим камінцем з воза... Мені здавалося, що то я об соху в темряві, аж батюшка й зів’яли...»

— Отакі-о праведники, — висловлював хтось із гурту чи не загальну думку. І дивно, що тільки оцю новину ніхто по селу не розносив. Прочитали, сплюнули, і забулося.

А Остап із Катериною, виправдані на суді, не повернулися відразу ж до Халайдаївки. Коли б не ця подія, то чи зійшлися б вони отак, як оце нещастя їх звело? Ще в камерах почали скучати, а коли вийшли, подивилися одне одному в очі, Катерина озирнулася на людей.

— Ну, Остапе, тепер ви вже...

— А ти, Катерино?

— Та я... може, і в село не пішла б.

— То давай не підемо! Га?

Ще раз подивилася на нього. Зрозуміла, що щиро каже.

— Я вже й не знаю... А куди ж тоді? Ну, ви то знайдете...

— Разом! Коли б ти, Катерино... Або, щоб я... — погладив свою бороду.

Катерина зрозуміла його, засміявшись, пішла. Остап пішов поруч. Нічого більше не сказав...

Два роки не чути їх було. І вчився, і працював Остап. З вечірньої школи приходив, і годинами просиджували вони з Катериною, вчилися. Про Халайдаївку ніби вже й забули. Може, забули і про фосфорити?

А раз у свято, читаючи газету, Катерина (бач, і читати вже навчилася) прочитала слово «Халайдаївка», Остап голився за столом, а по долівці лазило пузатеньке хлоп'я, бурмочучи щось своє.

— Дивись, про нашу Халайду газета пише...

Намилений до гоління, Остап перебіг очима дрібненькі газетні рядочки: «Закінчується будівля Халайдаївського фосфатного заводу. Будівельники до свята десятиріччя Жовтня готуються урочисто здавати до ладу завод. З нагоди відкриття заводу, комнезам та колгосп «Жовтнева перемога» подали спільну заяву до старости Петровського, щоб дозволив хрести зняти з церкви і до Жовтневих свят клуб від- крити... »

Навіть зрозуміти важко йому стає. Так раптом про все заговорила газета! Зовсім про все: гора, фосфатний завод, колгосп, клуб... Які діла творяться!

Завод побудовано під скелями, де Остап з п'ятьма картоплинами висиджував у той голодний, страшний рік. Чи годиться ж, та чи й можна йому, Остапові, втриматися тепер тут, у місті, коли там давно ждана його мрія вже лоскоче зір людський будівлями, машинами, пасами!..

Лагодився говорити ще раз про це з дирекцією. Ледве перечекав вихідний день. А другого дня Остапа покликано до осередку, а потім і в завком. Виявляється — не забули його колишню заяву. Говорилося про якесь висування по праці, розпитувалися про настрої. Остап спробував нагадати про свої давні турботні мрії, а йому лише дали подорожню до окружкому партії, мовляв — там порадишся...

Де вже то в окружкомі він буде говорити про свої мрії! За ці роки він уже звик не тільки вірити, але і коритися партії!..

* * *

В заяві комітету незаможних селян та первістка в Халайдаївці — молодого колгоспу — писалося:

«...бо не можемо ми, не маємо де культурно змичку з робітниками провадити. У них, щоправда, біля заводу є свій новий клуб, збудували разом із заводом. А у нас... стоїть оце одоробло серед села в столітніх кленах та в липах, горобців та гав плодить.