Камінний мірошник

Почали з села гуртки людей під гору ходити, з-під гори до сільради. На вулицях ніхто в купки не збирався — кудись поспішав кожен. У синіх сорочках люди нові заполонили Халайдаївку. Чудні якісь — за молоко не торгуються, цигарки з рота не викидають. Комусь у голову спало привезти кінематограф у Халайдаївку. На майдані, коло млинів, шатро велике нап’яв і п’ятаків не обкидається: так лізе люд. А тут іще оці фосфорити, фосфорити, фосфорити...

І пішло, як пошесть, гарячкове життя, кудись намагалися встигнути, когось випередити. Завтрашній день щось болюче цікаве обіцяє. Лягали спати пізніше, як завжди, і непомірно рано схоплювався кожний. Ще звечора не переставали тягтися новини, і кортіло їх не прогавити.

Думкою одно заволоділо, нове й таке грандіозне:

— Будують фосфатний завод!

Старіші, поважніші люди поміж себе бідкалися попервах. При дітях ніби соромилися й згадати, а самим таки кортіло в спогадах знайти щось краще. Та зрадлива думка і в них на автомобілях, на колективі та тракторах спинялася. І їм важко було обминути шатро-кінематограф, щоб хоч у щілинку не заглянути та не переказати навперебивки.

— Там таке творять... І, господи, що й виробляють... Просто, як глянеш... Та скажи ти й навидумовують...

Жалю чи докорів не було. Було якесь спантеличене здивування, та хіба що заздрощі прокинуться напівсвідомі.

Під гору плавом пішли, хто міг працювати. Гора тепер стала центром, де творилося сьогоднішнє й кувалося завтрашнє життя. Навіть сторож біля церкви, старий Оверко, щодня вдосвіта тинявся поміж робітниками під горою.

— Сторожувати б тут на людях, — міркував старий, — прислужитися б заводові, коли він, приміром, щодня, як і в городі, щось вироблятиме... От би, га? А то майталачиш отими дзвонарськими вірьовками, як свиня порожнім мішком... Тьху! І за що, сказав би?

Пристигли жнива. Вони забрали з хат останню душу. На заводській будівлі нікому не кортіло кидати заробітку, а від жнив — чи хочеш, чи не хочеш — не відмовишся. Жнива були, як у гарячці. Навіть ночами не переставали лунати мантачки, як псрегукування на глухій дорозі. І ранками на нивах виростали копи, а на заводі рвалися бурки, клекотала праця.

В неділю з-під гори валками пішли робітники до халайдаївської сільради. Селяни, хто як міг, перехопив обід — і теж на збори. Кортіло кожному, як на циган, подивитися, послухати, що скажуть. Старий робітник, вусатий, але без бороди, щось довго говорив і наприкінці таке запропонував: — Ми дамо свій трактор, а ви селом купуйте молотарку. Бо, справді, як же ви з хлібом будете? На будівлі у вас заробітки, та й хліба ж не будеш кидати, а ціпом потеліпайся... Держава вам дасть кредит. Тільки дайте протокол, а ми вам у районі через кредитове товариство проведемо. Тоді поставимо молотарку отак за городами в толоці, і підвозь: у два щоти, заіграшки помолотимо. Чого це, справді, ми так відстаємо... Та це тільки початок, половина діла. Треба вам гуртуватися, землю усуспільнювати, хазяйство машинізувати...

Селянам і подобалося, та не йняли віри, знов те ж саме, що казав Остап! Щоправда, робітники ще й трактор свій пропонують. Гаврило Минович щось у протокол записав і, заклавши перо за вухо, запитав, чи згодні. Це й зроду так було. Гаврило Минович заздалегідь, не питаючись, писав у протокол всіх «неграмотних», що більшість уже й вимерла, розписувався за них «по їх лічной прозьбе» і тоді гукав, чи згодні. За своє життя він «послужив» народу за всяких влад і начальства. Свою справу гаразд знає. Писар з нього незамінний, і чолов’яга, як мовиться, прекрасний. Тільки, як говорить, то так на чоловіка наступає, неначе роздавити його хоче, та все шукає, щоб у вічі йому вскочити. Добрячий писар.

— Згодні! — непевно прокричали передніші. Задні ще декілька раз перепитували в сусід, про що саме питався згоди Гаврило Минович. І коли розходилися, то деякі ще й виправдувалися:

— Гаразд, що я не говорив: згода...

А коли за півтора тижня на толоці загуркотіли трактор і червона «генріхланцівська» молотарка стала проти села, роззявивши пащеку, — повірили.

Життя старе в муках боротьби здавало свої позиції. Новісінька молотарка така була реальна і так привабно манила, що старовина під цього тільки ятрилася спогадами. Нове манило, як незакінчена казка. Трактором глушилися старі звички...

За чергу молотити машиною сперечалися гарячіше, аніж колись за обміжки. Машина жерла снопи, і з ними, ніби в прірву, безповоротно гинула стовічна залежність від порепаних рук. Улac подавав у барабан, а збоку здавалося, що він порається з одвічним порогом. З-під рук хапав снопи, що дівчата порозв’язували, і обіруч, як недолю злу, шпурляв у молотарку. Пилюкою сліпило йому очі, а дівчата з обох боків невпинно клали розв’язані снопи. І весело, і любо молодому здоровому дівчаті розв’язувати свою працю, пишатися спритністю власних рук та оцієї машини.

Так і не дзвонили більше дзвони. На себе глянути не ставало часу. А може, і бовкнув якийсь раз старий Оверко на сороковуста з навички, та чи хто чув?

Життя творило іншу урочисту музику, від неї п’яніла голова...