Камінний мірошник

Міліціонер запропонував не гаячись іти, бо там ж де слідчий, начміліції, люди. Як приголомшений, Остап ніяк не міг збагнути розумом, що ж справді сталося. Чого насміхається з нього оцей половинщик, міліції навів. А тут ще й дзвін. Надіваючи солдатського кашкета, що лишився в нього, як єдина згадка про пережите, він помітив на правиці якісь сліди, рвонув руку. Міліціонер вловив ту руку, а другий за другу.

— І помити не встиг, — огидно прошипів Пилип, не стримуючись тепер.

— Пізно, при каганці... — вже злякано виправдувався Остап, озираючись на стола, де стояв той каганчик і поруч лежала стара, вищерблена бритва. Нa міліціонерів так привітно подивився, мовляв — братці, куди, за віщо? Ще раз озирнувся на свою пустку, на паляницю й сало в листку, незачеплені ще. Йдучи поперед міліціонерів, запитав:

— То за що ж це? Я нічого не розумію.

— Та за попа ж!

У цю мить ударив дзвін.

— За по-па? За якого попа? — спинився в одвірках.

— А що там мудрувати, Остапе? Іч, як виголився... Слідчому скажеш, за що вбив...

Остап зблід. Очі раптом вирячились. Пилип оступився назад. Побачивши акуратно поголеного Остапа, ще раз подумав: «Іч, як причепурився». А вголос:

— Держіть його!

Остап слабів. За руки вивели його до воріт. На воза першого посадовили. Сусідські жінки та дітвора збиралися до двору й гомоніли. Жінки, побачивши Остапа без бороди та вусів, зітхнули:

— Дивись, моя матінко. Чи не ховатись надумав?

— Та який молодий, як парубок!..

А дітвора на шнурок міліціонера дивилася та заздрила його руці, що так вільно гралася з револьвером.

— А то снуроцок цирвоненький...

— Та ні-і. Он шнугочок, а то лівогва...

Остап не задовольнив цікавості жіноцтва. Їм кортіло почути бодай одне його слово. Проте, що це він наважився на попа, — жодних сумнівів не було, це й так ясно. Усе село встигло про це, разом з великоднім дзвоном, наговоритись.

Байдужісінько виряджали воза від двору. Чомусь, як рушив Пилип кіньми, то рушили всі за ним, а, ступнувши кілька кроків, спинилися, почали кивати головами і міркувати про дальшу Остапову долю. Тільки дітвора чередою гнала за возом, викидаючи свої кругленькі п’яти, або, наскочивши на торішнього колючого баранця під тином, стрибали на одній нозі.

Уже біля церкви, коли виразно почулося з гурту: «Вбивця мірошник! На попа поквапився...», — Остапові прояснішало в голові, і він байдужніше зітхнув.

— Бав-ав-а-у! Ба-уав!

Якась далека, незрозуміла радість підказала: «Так от як дзвонять дзвони по попові! Великоднім дзвоном...» Не зважав ні на лемент людський, ані на образи. Він і сам уже звик, що він камінний мірошник, і навіть гордощі якісь відчув, що це він у селі такий заколот про нове зняв, а не хтось інший.

4. СІРІЛО

До зелених свят тривало слідство.

Остапа та Катерину водили по камерах та судах. Намагалися дошукатися правди: хто й за віщо вбив попа. Речовий доказ — чорнуватий з дірками камінець — возили при справах. Камінь справді був з Остапової кучі — цього не заперечував Остап. Не крилася й Катерина, що каменя того вона взяла з Остапового двору і, лишивши на возі, забулася про нього. З Остапом вона справді того вечора їхала, розмовляла про його мірошникування. А щодо попа, то вона таки не знає, хто на нього зважився. Вона, приїхавши, до хати не заходила, а спала в інбарці, бо боялася...

— Кого боялася? — допитувалися в Катерини, та вона червоніла і не відповідала.

Так обоє не визнали себе за винних. Остапа справді піп називав камінним мірошником, але усе село його так прозиває. Щодо попаді, то вона не пам’ятає, коли саме вона застала його в себе на кухні, коли він намагався їх пограбувати. У ту мить він був так вдячно настроєний, що не до грабунків йому було.

— А до вбивства?

— Не знаю, чи здібний би я справді вбити попа. Але цього вбив не я. Я собі пізно ліг спати, нічого не знав, доки мене не розбудили.

— А кров на руці?

— Далебі, що я голився пощербленою бритвою і вшкрябнувся.

— Чого це вам раптом припало зняти бороду, вуса?.

Остап спалахував, очі запалювалися і гостро відповідав:

— О, то вже моя справа. Бородою своєю я сам порядкую...

Неначе змовилися обоє — що не допит, то те саме...

Тільки одного разу на суді, коли суддя запитав, чи не хоче хтось із присутніх дати підсудним запитання, у залі звівся один остаркуватий, але безвусий, і почав:

— А скажіть, підсудний, що вас змушувало завдати клопоту селу з тими колективами та каміння молоти?

— По-перше, це дбання про добробут людський, а по-друге, звичка...

— Не розумію.

Остап озирнувся на запитувача. Він здавався ніби робітником, хоч одягнений був чистіше. Серйозний вигляд говорив, що той цікавився цією справою неабияк. Суддя вкинув і собі:

— Підсудний! Точніше поясніть громадянинові свою відповідь...