Камінний мірошник

— Дев’ятчиха Уляна, побігла вже... потаскуха.

— До кого побігла? Хіба вона...

— Та таке витіває... Сама бачила, а бо й люди кажуть. Нашого батюшку в срам уводить, хвойда така...

— Он який він у вас... Так про що, пак, вони говорили?

Катерина щось до коня саме говорила і не вчула, мабуть, запитання. Було щось, очевидно, таке, що турбувало її, бо перегодом вона продовжила:

— Гріх один, хоч кидай найми. Ситий, як бугай, а попадя... Стидовище, тай тільки, — У.ляну припрошує: «Хіба тобі, каже, що станеться...» Щоб не казився щодня. А Уляна, як муха на струпа.

— Гм , ото здорово! А тебе, тобто, й не чіпає?..

Це запитання якось мимоволі вирвалося в Остапа. Нова, невідчута досі сила штовхнула на це запитання.

— Де там не чіпає? Коли б яку, мабуть, не посоливши, з’їв би. У кожному закуточкові боюся. Щипається, як парубок, щоб піддалася. Намучилася вже, не знаю, чи й витримаю, хоч кидай. Вночі засувайся та защіпками... Ота попадя ще, паскудство одне, та й годі...

Згадав Остап характерне сичання за дверима, як уносила йому Катерина чай. Тепер зрозумів, що то піп щипається, «як парубок». А поруч з цим таки кортіло дізнатися, що говорили про нього оті хуторяни з попом. Запитати Катерину про це ще раз уже не смів, щоб не сполохати її набридлою цікавістю.

— Та й записалися ви в члени? — раптом запитала Катерина, вирівнявши коня.

— У які члени, хто це тобі казав?

— Я чула, як отець Левонтій говорили з Пилипом про це. Вони вже самі радилися посилати вам борошно, і це гаразд, що ви зайшли. Пилип обіцяв усе батюшці поповнити. Вони дізналися, що вам у комнезамі трохи обіцяли...

Заплутала ще більше Остапові думки. Відкіль така щирість у Пилипа, чого це їм болить так, що комнезам Остапові може допомогти? А Катерина, не помічаючи в темряві, як мінилося Остапове обличчя від її новини, говорила далі, аби не мовчки їхати..

— Батюшка кажуть, що коли комітетчики йому ще не дали, то мусимо дати ми. Не пропадати ж, мовляв, людині. «Він недурний»... це виходить ви, Остапе Даниловичу, недурний. Доки, каже, він не йшов до них, то, може, і лишився б тільки камінним мірошником.

— А тепер що?

— Не знаю. У комсомолі теж якісь там постанови роблять про молебні, щоб, значить, їх не наймати на врожай. Ну, батюшка з Пилипом хотіли вас просити... Або й з камінням отим: вони хотять, щоб ви перестали та відмовилися від підбурювання селян до супряги та кинули б геть борсатися з отим борошном на добриво. Гріх воно ото людей так спокушати, чи що.

— Он як? — тільки й промовив Остап, коли кінь уперся в його ворота й став.

Закляклі каблучки не корилися знервованим Остаповим рукам. Він оце тільки вперше натрапив на такі нові запитання, шукав на них відповіді. Чому це попові потрібен такий захисник від комсомолу, як Остап? То, значить, не одному Остапові в селі таким осоружним здавався піп? Так і кортіло зараз же, серед ночі, ганяти по всьому селі, щоб знайти комсомол і поговорити з ним.

«Заходьте коли-небудь...» — згадав Терешкові слова. Тепер здалися вони такими звичайними. Тільки обережність та пошана до нього, до Остапа, ніби стримувала хлопця звеліти просто прийти до комсомолу того ж чи другого дня.

«Завтра ж розшукаю їх і поговорю».

Знесли мішок з борошном, одну добру, ще й не зовсім черству паляницю та шматок солоного сала, загорнутий у торішній капустяний листок. Беручи з воза оце все, Остап нітрішечки не пошкодував, що бере його від попа. Він певний став, що все оце справді тільки йому, голодному, і належить. Навіть зважив на руці шматок сала, ладний нагадати, що його обважено, недодано. О, він піде ще до нього, до патланя, він вимагатиме в нього, а не проситиме, як сьогодні він упадав.

— Тьху, проклятий!..

— Що? На кого то ви?.. — щиро зацікавилася Катерина.

— Га? — схаменувся Остап і, зрозумівши запитання, відповів: — Та це я про своє. Тобі не боязко буде їхати самій?

— Чого б це? Скільки раз їжджу. А я візьму у вас ось хоч камінця, щоб не з голими руками.

— А то... може, і справді, Катре... провів би... — насмілився вже в воротях промовити. Йoмy кортіло сказати оте: Катре... і боявся, щоб не подумала чогось дівка, тому й сказав його ніби про себе.

Дівчина не відповіла. Може, не вчула. Мабуть, не вчула, бо колеса дзвінко заговорили із сталевими тарілками на осях. Остап довго ще слухав, як віддалялася луна цього дзенькоту, і доки не замовкло останнє їх тремтіння, все зривався наздогнати воза, сісти знов поруч із Катериною, промовити їй ще раз, але щоб почула:

— Катре!

Голова обважніла. Фосфорити тепер переплуталися в колючім рої думок. Тут і лайка в комнезамі, і комсомол сплелися в строкатій чехарді з молебнями, суперфосфатами та з Уляною Дев’ятчихою. Коли б удень поглянути на такого Остапа, здалося б, що він підкрадається до свого ворога, от-от загарбає його в свої сухі пазури, як кіт горобчика. То ось знов розгладжувалося його чоло, спинялися ноги, напружений слух ловив давно замовклі звуки. Катерина опанувала його стривожені думки й підкорила їх, як сонце підкоряє сизі ранкові тумани. Тремтячим бажанням гріла Остапове завмерле серце така боязка й таки щипуча думка.