Камінний мірошник

— Еге ж. До нас інструктор уже приїздив. Про колективи, як і ви, дещо говорив, а ми нагадували й про фосфоритне добриво... Землі в нас, знаєте...

— Да-а... Цікаво було б і мені побувати у вас на тих зборах. Старуватий для комсомолу, але дещо пояснив би... Отож роблю. Доробився, що на вулицю хоч не виходь. — Остапові здалося, що оце й є та людина, якій можна хоч поскаржитись. — Камінним мірошником продражнили, у божевільні записали. Чи я собі тільки хотів добра? Отак страждаємо всі. Поки голодували, доти й згоджувалися а як виросло хоч щось, так... божевільний... Та ще й на гріх... у самого ні крихітки...

— Погано, як так... М-да, — міркував щось юнак. — Ви б зайшли коли-небудь до нас. Не цурайтеся, нічого, що не молодий. Доповідь би можна було поставити вашу...

— Доповідь? Що там доповідь, коли я, бач, тепер голодую... з голоду здихаю...

Терешко на хвилину відірвав очі від камінців, глянув на змарнілого Остапа. Здалося, що людина обвинувачує молодь.

— То зовсім погано. А ми, на жаль, бачите й не поцікавилися. Це вже скандал... Хто ж знає, що ви на харчах святого Антонія?.. Комнезам хоч сам бідний, але ж у критичну хвилину міг би підтримати... — і раптом запитав:

— Ви в комнезамі лічитеся?

— Ні, не лічусь.

— Ну, от тобі, а кажете — голодуєте. Коли б же ви в комнезамі, обрали б оце вас до комітету, може, і на голову. Працювать і не голодувати. А так справді пропасти можна самітному. «Голодую»... Звісно, голодуєте...

І не закінчив фрази. Його знов приваблювали оті комінці, і коли очі відвернулися від Остапа, неначе й забув, про що хотів поговорити. Та й Остапові раптом здалося, що добра від цієї зустрічі з Терешком мало. Його пекуча потреба лишається і після зустрічі такою самою.

Юнак припав до ворітниці, мабуть, викинувши з голови Остапа та його турботи про день насущний, замимрив собі під носа:

— Фосфорити, суперфосфати...

А коли збоку кашлянув Остап різким кашлем, ніби а ж тріснуло щось у нього в грудях, Терешко струснувся з несподіванки, знов побачив поруч голодного, випрацьованого Остапа, виправдувався:

— Треба поговорити у нас. Я неодмінно спитаю в комнезамі. Заходьте, Остапе Даниловичу, післязавтрього, здається, намічаються збори, побалакаємо... От тільки знаєте, воно... Суперфосфат. то він суперфосфат... та чи на наші землі він потрібен? Треба б в агрономів розпитатися. Самі ж знаєте, сіяли ви, здається, в балці на солончаку...

Балачці прийшов край. Остап потис юнакові руку і, простеживши, як той пішов від двору, відчув іще більшу самотність.

З. ПОДІЯ

Надвечір, стомлений, ледве живий, повертався Остап з комітету незаможних селян. Цілісінький битий день простовбичив у прокуреній хаті. Надивився, наслухався всього. Спробував був де з ким ще заговорити про свої плани суспільного обробітку землі, та, коли побачив, що рідко кого це цікавило, замовк. Тут інше життя вирувало. З ранку до вечора товпилися люди і чомусь безугавно лаялися. Ну, хіба буде хтось слухати Остапові вигадки, такі мрійницькі, чудні, коли тут про землю на двір, а чи на душу спорять, в кутку ділять хліб, обділяють. Раптом ускочить хтось у хату, дверей не зачинить і замість «драстуйте» ще з порога, та так, щоб перекричати галас хатній:

— Підіть ви під три чорти! Нестеренкові так і на посів, і на галушки, а мені... Та що це... Хіба він член кращий чи дочку заміж видає?..

— Чого ви галасуєте? Ви ж на Одарку півтора пуда брали, грішми брали?

— Грішми? А він? Куди дерево, що на лазню, поділось, га? Корови вимінюють, на хазяйство стягаються... Грішми, чуєш... Я, може, на Одарку і зерна не взяв би, коли б не віддавав...

А в той самий час двері неначе буря розчиняє, і двоє людей з клунками застрягають у них. Скільки люті зосереджено, скільки турбот відбито на мокрих, спітнілих обличчях, якої ваги надають вони обоє тому, хто перший ускочить і закричить:

— Що це, по закону так? По долівці розсиплю, сучий син буду, а не дам! У нього корова з телям...

— Зарізати мене хочете... Годі вже... та я...

Голова, комітетчики втручалися, мирили. Не було коли зосередитися на незвичайних пропозиціях Остапових. Остап пішов. З головою якось у присінках говорив про свої потреби. Голодує, бач, він, так чи не дали б, бува, хоч картоплі...

— Але ж ви не член комнезаму.

— Ну то запишіть... Я ж їсти хочу, як і оті комнезамці.

— Звісно... Щось дамо, звичайно. Збори ось будуть на тім тижні. Ви сьогодні заяву подайте з анкетою, і вас мусять збори прийняти... Тоді запишемо на допомогу... по-рядок такий...

На воротях у себе Остап сплюнув. Що йому ті заяви, анкети, коли сьогодні, оце зараз, немає чого їсти. Що йому той порядок, коли він хитається від вітру, і в очах метелики в тумані.

— Ех, їсти б, — знову сплюнув, у двір не пішов.