Камінний мірошник

— І ніякого дива, — намагався піп перемогти Остапів погляд. — Справді-то ти, Остапе, зробився камінним мірошником з якоїсь химерної вигадки. Ти людина недурна і, мабуть, гаразд розумієш, що це не тільки мені смішно, а й тобі...

— Мені не смішно. Та і вам я не повірю, щоб ви не знали чогось про мінеральні добрива. Оскільки мені відомо, то й ви учились дечого і читали не тільки єктенію, а й інші книжки...

— Книжки? — особливо поважно перепитав піп з виглядом неабиякої переваги над Остапом щодо знання книжок, неначе Остап нагадуванням про книжки забруднив їх недоторканний зміст. — Книжки, говориш?.. А читав єси, що в книжках говориться: «Кто из вас просящему у вас хлеба подаст камень?..» Ось що в книжках написано. Камінь — не хліб. А ти ж каменюку голодному хочеш подати. Та схаменися ти, людино! Це смішно і грішно. Тим більше, для мене...

Остапові очі бігали по столу, по пиріжках, по пляшках із самогоном. Мелькали веселі, насмішкуваті обличчя гостей і попова товста пика.

«Як задзвонять дзвони», — мішалося в голові, а ввіччу крутилася, ніби розцвітала, впевнена пика.

— Е-ех, тільки каменя просить твоя курв’яча пика... Ви тут п’єте... — і не доказав.

Його виснажена голова пішла ходором, очі зблякли, і якесь тільки бурмотіння зле виривалося крізь захлинання. Видно було, як хвилювання та лють відібрали в нього· слово.

— Він божевільний, — виголосив піп здивованим гостям...

Остап востаннє розтулив рота, але тільки застогнав, ухопившись за ріг стола. Видно було, яку страшенну внутрішню боротьбу він переживає, щоб таки стриматись і щось не висловити.

Пилип узяв зів’ялого Остапа під руку, вивів на свіже повітря. Той розплющив очі, глибоко зітхнув і став на ноги. Хотів подякувати Пилипові за те, що вивів на свіже повітря. Глянув йому в обличчя і, коли побачив п’яну слиняву посмішку, ніби на губах завмерло оте презирливе: «Камінний мірошник...», мовчки рушив і, тиняючись, пішов геть з двору. На вулиці дехто проходячи, може, і сказав собі: «Хильнув чоловік на дурницю в добрих людей». Та Остапа обходило лише одне: швидше геть звідси, тут йому нема чого робити...

«Скудоуміє, скудоуміє...» — вертілося в Остаповій голові не знати де вичитане мудрування. Починало інколи здаватися, що не з того боку він почав. Один він. Коли б йoмy товариша, щоб поговорити з ним, порадитись, почути бодай слово співчуття.

По інших селах були такі, що повернулися з Червоної Армії комуністами, вони вносили в село струмінь нового. Там утворювалися радянські активи. А Халайдаївка якесь забуте, затуркане село. До кого йому звернутися за розумною підтримкою? Нехай би хоч переконав отих невір-насмішників.

Та ще й з харчами знов скрутнувато. З полиці сухарці, недоїдки позбирав. Картоплю перевірив у кутку за дверима.

— Скудно скрізь, — упевнився боляче, — зовсім скудно. Живеш, неначе ось-ось на переселення в Сибір чи до Акмолінської області вирушиш... І хіба живеш? Хіба це життя? А живуть же. Скудоуміє...

Не вірячи сам собі, знов перевіряв свої харчові запаси. Не знайшов ані крихітки ніде, махнув рукою і вийшов надвір. За сінешнім порогом знов хотів би повернутися, ще полицю зняти додолу, може, щось знайшлося б. З учорашнього дня рісочки в роті не було. Та на вулиці вгледів Василевого Терешка. Бойовий хлопчина, збирається комсомол у селі створити, цікавиться всім. Побачив і здивувався: невже оце за два роки він не бачив коло свого двору цього Терешка? Два роки, як жив у Халайдаївці, не поцікавився молоддю, кооперацією, школою. З учителями на зборах стрічався, про колектив та фосфорити говорив, а молодь... тільки оце вздрівши Терешка, згадав, що вона є в селі.

Кого, як не їх, молодих юнаків, дівчат запалювати треба, поговорити з ними, порадитись. Щоправда, в Халайдаївці Терешко не в шані був. Про нього таке говорилося, що Остап часом дивувався, але не вірити не міг. Та хіба й про нього, про Остапа, краще говорять в селі? А що правди з того, що про нього говориться? Божевільним охрестили з легкої попової руки, ледачим обзивають, та власне його ім’я... ніби й не було його зроду: камінний мірошник — було відомо від найстаршого до найменшого.

— Добридень, Терешку! Парубкуємо, значить.

— А таке, драстуйте. Парубкуємо, раз парубкувати. Ваше діло інше, ви вдруге парубкуєте... Що поробляємо?..

«Чи не хазяїн — що поробляємо...» — думав Остап, наближаючись до перелазу, де стояв юнак. І відповів, потрапляючи в хазяйський тон:

— Так собі... Зітхаємо потроху. На грабарі б оце вирватись, треба заробити трохи, а то вже тіло собак дратує... Не чув там, ніхто не набирає піших?..

— Угу... — промимрив Терешко, розглядаючи крізь ворітницю Остапів двір.

Там, серед двору, перед порогом, з-під талого снігу визирала купка дірчастого каміння.

— Чули ми, що ви щось робите з оцього каменю, та все не впевнимося.

— З ким це ви чули? Де?

— А молодь. Ми ж комсомольський осередок утворюємо.

— Комсомольський? — перепитав Остап, неначе побоюючись, що Терешко не стримається і продовжить оте образливе: «Камінний мірошник»...