Камінний мірошник

І в жнивах, і на молотьбі ще довго обмірковували Остапову загадку. Лиха чиясь воля всі його пропозиції звела лише до одного тартака. Дійшлося вже, що про камінного млина говорили як про якийсь веселий анекдот. Не хотілося навіть згадувати про чиєсь пророцтво, що засушливих років поспіль буде шістнадцять. Коли вперше почули це число, може, і повірили, бо мали наявний перший рік, і такий тяжкий. А вже коли з-під коси, шелестячи, слалися золоторунні валочки з повними колосками, то й шістнадцять років стало не кращою вигадкою, як і Остапове гуртування та камінне угноєння. Усe стало вигадкою, коли в мішку, в засіці зашелестіло зерно. Навіть і те, що під сумний, неугавний дзвін виряджали на гробки рідних, і те ситою думкою витискалося, ставало жорстокою вигадкою. Серйозною розмовою стала та, що дбає про овечата, про корівчину, про одяг і навіть — про весілля під осінь.

А Остап таки не звик. Ні дружини, ні дочки не забув, а вже про вигадку свою і говорити нема чого. На папері лани планував, сівозміни. Натер того борошна, удобрив ним землю і сто квадратів озимої пшениці засіяв. Дома в горщиках всякої землі понасипав і все щось клопотався з нею, поливав, притрушував своїм фосфатним порохом.

Щонеділі на збори до сільради ходив. Почував, що розмовами про гуртування, про суцільний клин землі губить повагу до себе, губить авторитет, але таки вперто доводив переваги в тому, домагався будувати громадського млина, щоб камінь молоти.

Він і в шістнадцятирічні періоди в природі вірив і пробував довести, що голодних років може бути значно більше, коли не дбати про правильний обробіток землі. Та були в селі й інші сили. Від байдужості селянство перейшло на сміх. Камінним мірошником спочатку зрідка стали прозивати, а далі вже й зовсім ніби забулися про його справжнє ім’я. Так і прозивали чи в вічі, чи й поза очі.

І Остап умовк. Якось востаннє восени вийшов до стола на зборах, а з гурту хтось жартома, вдаючи Остапів хрипкий голос:

— Дайте слово! Я три роки в полоні на фосфатнім заводі працював... Ха-ха-ха...

— Го-го-го! Тисячами пудів камінного борошна викидав завод, і брали поміщики, як перець...

— Як пе-е-рець!.. Га-га-га! Як перець...

Остапові було боляче, і лють заливала очі.

— А брали, — крикнув він, — як перець, брали іродові поміщики!..

— Ха-ха-ха...

— Суперфосфату неставало. Завод вишукував під землею каміння, а в нас його на поверхні хоч бийся... Поміщики затрачують на це мільйони, мелють камінь, не соромляться, як ви, і мають по двісті пудів хліба з десятини, а ви... Чи давно...

Остапа спинила президія, і він, не дивлячись ні на кого, вийшов з гурту і пішов додому. Злість його мучила.

Відтоді ще більше замкнувся в своїй хаті, в своїх камінцях. Поназносив їх з-під гори, неначе з баштана покаляних гнилизною кавунів. Щодня, щовечора сидить та молотком розбиває, перетирає камінь об камінь і збирає, як скнара золото, камінне борошно.

Голодування в Остапа не припинялося. Покійна Пріська свою пайку засіяла чужими руками (а ними ж тільки жар загрібати добре). Пилип Зажеря все споловини поробив. Було тієї пайки одна десятина. Привіз Пилип Остапові 17 пудів жита та два вози соломи — оце й увесь урожай. Перевіряти хіба підеш його. В його руках, він caм зробив, сам одважив і привіз. Остап і за це був вдячний. Сімнадцять пудів з десятини!..

— Покинь, Остапе Даниловичу, оті дурощі, бо з голоду здохнеш, — радив половинщик. — Де таки видано, щоб з каменю та хліб їсти. Зроду-віку супряги були, але ж кожен своє порав, до себе, а не в гурт урожай звозив...

— Ні, не покину! — заперечив Остап.

Згодом вже і перестав навіть сусідам говорити. Вислухає отаку пораду, інколи плюне, а то просто махне рукою і поливає свої горщики з висадками. йому дедалі вже важче було навіть на мир показуватись, і сидів тижнями в своїй присілій хатці, як щур.

На весну з його жита не лишилося й зерна. З їжі одно воно тільки й було в нього і коли вийшло, то в хаті ніщо не змінилося проти минулого голодного року. Їсти знов нічого. А з поля сусіди, сміючись, принесли звістку, що озимина не росте:

— Ніяк не збагнемо: неначе ж і борошном камінним позолив той солончак, а скажи ти, як на долоні...

А другий додав:

— Та може ж, ще й зійде. Воно, як на німецькім угноєнні, то не звикло так рано. Як у поміщика, на двісті пудів вилежується...

Це ще більше нервувало Остапа і, крім злоби, викликало зневіру. Але чи зможе він тепер відступити?

— Може ж, вимокло. Або й посіяне зерно... — хотів виправдуватись.

Сусіди зареготали, лишаючи Остапа.

Треба було і ярину посіяти, може, і озимину переорати, та як він це зробить, до кого піде? Надіятися на товариську сусідську підтримку немає чого. Його цуратися вже почали з вигадками. Невиросла озима на полі була найкращим доказом безглуздя цієї вигадки. Але посіяти ж щось треба було.

Навіть члени сільради, і ті кидали всілякі дотепи та жарти на адресу Остапового угноєння. Нову економічну політику в Халайдаївці сприйняли, як поворот до всього старого. Знов прасол Здорик солоною бочковою рибою торгувати зібрався, базари оживали.