Камінний мірошник

— Я багато наслухався, що Ленін говорив про розвиток сільського господарства, а в полоні мені довелось працювати на фосфатнім заводі. Може, я мрійник, але здавалося, що коли б підняти мир, зламати застарілі форми користування землею та ще й дати їй мінеральні добрива, то легше людям жилося б. А в нас уся гора майже з самого фосфоритного каменю складається. Намовляв селян єднатися, усуспільнювати земельні наділи і тартак влаштувати та суперфосфат робити, удобрювати усуспільнені лани

— А де це саме? — перебив запитувач.

— У селі Халайдаївці...

Запитань більше не було. Остаркуватий чоловік щось записав собі в манесеньку книжечку, а на ході судової справи це аж ніскілечки не відбилося...

А в той час у селі своє слідство, свої суди провадилися. Село вже й на похороні свого попа починало гомоніти іншим гомоном про подію. На цвинтарі молодиці додивилися, що Дев’ятчиха в затінку нишком сльози втирала, сторопіло озиралась і мовчала. Молодиці в своїй простоті душевній ладні зажаліти Уляну, але цікавість жіноча, вона й крізь землю бачить. І Улянин сум хто як розумів: знає люд, що того вечора вона вечеряла з людьми в попа; випили на цьому вечорі не до міри.

Знають і про те, що Уляна таки трохи посварилася з попадею того вечора і до дому городами, як відьма, прибігла перед світом. На Катерину вдова незгірш за господиню накричала.

— Не смій мені батюшку манити! Зеленкувата...

Усе знають капосні молодиці для себе. А суддям усі свідки говорили одне таке просте:

— Не знаю, нічого не знаю...

А собі, щоб було про що в великі дні теревенити, викопували такі подробиці. Про Остапа, про Катерину позабувалося скоро після того, як їх забрали. А от удова, чому вона на похороні сльозу пустила? Чому тільки вона безсоромно віхала пеленою та очіпок завжди новіший, ніж у них, носить?

І раптом, уже на третій день зелених свят, нова подія в Халайдаївці. До сільради — не знати де взялися — підкотили два автомобілі. Понаїздило якихось людей з портфелями. Халайдаївчани саме обідали після церкви. Хто з ближчих вискочив до воріт. Дітвора — з ложками в капусті та з шматками хліба.

— Слідувателі! Одкопуватимуть! Суд... — росли догадки.

Терешка-комсомольця взяли в сільраді, посадовили в авто і десь поза церквою зникли.

Хто кинувся до сільради, а хто й сам уже догадки свої оформлював:

— Остапове дворище описуватимуть...

Остапова хата стояла з позабиваними знадвору вікнами й дверима. Старими дошками сусідський парубок позабивав, а Катеринин батько наглядав за двором. Нещастя доччине наблизило цього незаможника до Остапа, і він стеріг його камінці, як щось своє. Три купки цього каменю серед двору рясно поросли зеленою, дорідною лободою.

Терешко показав на двір. Остаркуватий, безвусий чоловік зайшов перший. За ним, з портфелями, в окулярах, інші, немов сердиті. На кашкетах злинялі значки часом догори висіли в декого. Розрили, розкидали по двору каміння, найкращих собі в автомобілі понабирали. Одбили дошки і в хату всі зайшли, а говорять, як на похороні, ні словечка не вловить найцікавіше вухо. Хіба що очима. У ворочечки, у кишенькові хусточки поназгортали порохні з луток. Паляницю зацвілу з полиці дістали, а на столі зацікавилися пощербленою бритвою. На клаптиках припалого пилом папірця присохле шумовиння з мила, волосся з бороди та іржаві цяточки крові.

— А й справді він голився цієї ночі і, здається, порізався...

— Дуже можливо, що й невинно страждає. Коли б у свій час аналіз крові звірили на руках... — між іншим перекидалися фразами ці люди.

— А фосфорити безсумнівні і якості незвичайної... Він, безперечно, знався на них. Ніяк не розумію цього вбивства, — говорив той, що в пенсне, в найкращому одягові, обережно переступаючи високого сінешнього порога.

— Еге, на жаль, слідство тільки на отім злощаснім камінці побудоване, та хіба ще на неприхованій антипатії Залізного до попів. На дзвонові тому він помішався. Жодних доказів, — лагідно відповів високий з остаркуватим обличчям.

Терешко м’явся ввесь час і якось вирвалося в нього:

— Та воно...

Умовкли. Нащурили вуха.

Недомовлена фраза ніби застрягла в горлі, а всі спинилися й чекають. Машини вуркотіли за ворітьми, підганяючи. Терешко озирнувся. Своїх ні душі.Його душила оця пляма на Халайдаївці і кортіло її за всяку ціну зняти. Але як? Усе чужі, далекі люди. З камінням господарюють, як у себе вдома, незгірше за самого Остапа. Черстві обличчя, чекаючи, закам’яніли. Мовчанка ставала вже неприємною.

— Ви щось хотіли, товаришу, пояснити, — перетнув мовчанку сухорлявий, остаркуватий.

Терешко відчув, що це був допит.

— Власне, я не те, щоб пояснювати. Тут... У нас, знаєте, на селі звичайно... Особливо оці жінки... Усього наговорять оце, як зберуться...

— То чого ж ви, комсомольці, замовчуєте? Ви ж повинні перед вести, — з докором запитав той же приїжджий.

— Коли б же це не балачки оті, не брехні. А то ж баби...

Сідали в автомобіль. Терешка, як магнітом, притягав той високий, що вже мостився і все також дивився на юнака.