Кандід, або Оптимізм

Ті принци з їхнього роду, що лишились на своїй рідній землі, були розумніші; за згодою всього народу вони ухвалили, щоб жоден підданий не виходив за межі нашої маленької держави, і тим зберегли нам нашу простоту і добробут. Іспанці, що мали деякі невиразні відомості про нашу країну, назвали її Ельдорадо, а один англієць, на ім’я кавалер Релей⁶⁹, навіть побував недалеко від нас, років сто тому. Але що нас оточують неприступні скелі та безодні, то ми й досі маємо захист від неситого хижацтва європейських народів, які почувають незрозумілу пристрасть до каміння й жовтих грудок нашої землі й задля них перебили б усіх нас до одного.

Розмова точилася довго; говорили про форму правління, про звичаї, жінок, про громадські видовища, про мистецтво. Наприкінці Кандід, що завжди мав нахил до метафізики, запитав через Какамбо, чи є у країні яка релігія.

Старий трохи почервонів.

— Як ви можете сумніватися в тому? — сказав він. — Невже ви вважаєте нас за невдячних людей?

Тоді Какамбо чемно запитав, яка ж саме релігія в Ельдорадо.

Старий почервонів знову.

— Хіба може бути дві релігії? — мовив він. — Я гадаю, у нас така релігія, як і по всьому світі. Ми день і ніч поклоняємось Богові.

— Ви поклоняєтесь єдиному Богові? — спитав Какамбо, що весь час перекладав сумніви Кандіда.

— Звичайно, — відповів старий, — бо ж їх не два, не три й не чотири. Мушу сказати, люди з вашого світу ставлять дуже чудні запитання.

Кандід невгаваючи розпитував доброго діда; він хо­тів знати, як саме моляться Богові в Ельдорадо.

— Ми йому зовсім не молимось, — сказав добрий і шановний мудрець, — ми не маємо що в нього просити; він дав нам усе, що треба; ми лише весь час йому дякуємо.

Кандідові схотілося тоді побачити їхніх жерців. Добрий дід посміхнувся.

— Друзі мої, — сказав він, — усі ми тут жерці. Король і старшини родин щоранку співають вдячних псалмів у супроводі п’ятьох чи шістьох тисяч музик.

— Як! У вас немає ченців, що навчають, сперечаються, керують, хитрують і палять людей, які тримаються іншої думки?

— Очевидно, ми ще не божевільні, — сказав старий, — усі ми однієї думки і ніяк не розуміємо, яких іще вам треба ченців.

Кандід під час цієї розмови був у захваті й говорив сам собі:

— Все це дуже відмінне від Вестфалії і від замку пана барона; коли б наш друг Панглос побачив Ельдорадо, він би не казав, що замок Тундер-тен-Тронк найкращий з усього, що є на землі; от як корисно мандрувати!

По цій довгій розмові добрий дідок наказав запрягти шість баранів у карету і дав мандрівникам двана­дцять слуг, що мали їх провести до двору.

— Даруйте, — сказав він, — що мої літа позбавляють мене честі вас проводжати. Король стріне вас ласкаво, ви не будете невдоволені і, я сподіваюсь, не осудите тутешніх звичаїв, якщо деякі з них вам не спо­добаються.

Кандід і Какамбо сіли в карету; шестеро баранів помчали, і менше як за чотири години вони прибули до королівського палацу, що стояв на краю столиці. Портал його був двісті двадцять футів заввишки і сто зав­ширшки; не можна визначити, з чого він був збудований, але одразу видно було, як безмірно той дивний матеріал переважає кремінці та пісок, що ми звемо золотом та дорогоцінним камінням.

Двадцять прегарних дівчат з королівської гвардії зу­стріли Кандіда й Какамбо, коли вони виходили з карети, повели їх до лазні, повбирали їх в одежу, виткану з пуху колібрі. Після цього двірські старшини і дами повели їх до покоїв його величності поміж двома рядами музик, по тисячі душ у кожному, згідно з тамтешнім церемоніалом. Коли вони наблизились до тронної зали, Какамбо спитав у старшин, як треба вітати його величність: падати навколішки чи на живіт? класти руки на голову чи на спину? і чи треба лизати пил на підлозі? — одне слово, яка церемонія?

— У нас звичай, — сказав старшина, — обіймати короля і цілувати його в обидві щоки.

Кандід і Какамбо кинулись королю на шию, а той привітав їх так ласкаво, як тільки можна уявити, і ввічливо запросив їх повечеряти.

Тим часом їм показали місто, громадські будівлі, що зносились до хмар, сходи, прикрашені тисячами колон, фонтани з чистою водою, фонтани з трояндовою водою та лікерами з цукрової тростини, що невпинно збігали до великих водозборів, викладених чимось подібним до коштовного каміння, від якого повівало пахощами, по­дібними до духу гвоздики та кориці. Кандід хотів побачити суд і парламент⁷⁰; йому сказали, що цього тут немає, що тут нікого не судять. Він поцікавився, чи є тут в’язниці, і йому відповіли, що нема. Але найбільше його здивував і найприємніше вразив палац наук, де він побачив галерею у дві тисячі кроків завдовжки, всю заставлену математичним та фізичним приладдям.