Кандід, або Оптимізм

Кандід звернувся до голландського судді; а що він був трохи схвильований, то надміру став стукати в двері; за­йшовши, він розповів про свою пригоду трохи голосніше, ніж належало. Суддя спочатку наказав йому заплатити десять тисяч піастрів за галас, якого він наробив; потім спокійно вислухав його, пообіцяв розглянути справу, тільки-но повернеться купець, і стягнув з нього десять тисяч піастрів на судові витрати.

Ця справа довела Кандіда до повного відчаю; правда, йому доводилось зазнавати нещасть у тисячу раз прикріших, але байдужість судді і спокій корабельника, що обікрав його, розпалили йому жовч і вкинули його в чорну меланхолію. Людська злоба встала перед ним у всій гидоті; гірко було йому на душі.

У цей час один французький корабель мав рушати в Бордо. Кандід, що вже не мав баранів, навантажених діамантами, найняв собі каюту за справжню ціну і спо­вістив по місту, що заплатить за перевіз і харчування ще й дасть дві тисячі піастрів тому, хто схоче з ним подорожувати, — з одною лише умовою, щоб то була найрозчарованіша і найнещасніша людина на всю округу.

До нього з’явилося стільки претендентів, що й цілий флот не міг би їх вмістити. Кандід, щоб не помилитись у виборі, одібрав із них душ двадцять, що здалися йому людьми найбільш товариськими і вартими уваги. Він запросив їх до шинку і почастував вечерею з умовою, щоб кожен з них заприсягнувся розповісти по правді свою історію, пообіцявши їм вибрати того, хто здасться йому гідним найбільшого співчуття і найбільш незадоволеним зі свого становища, а всім іншим зробити подарунки.

Засідання тривало до четвертої години ранку. Кандід, вислухуючи пригоди, знову пригадував про те, що говорила йому стара по дорозі до Буенос-Айреса, і про той заклад, який вона пропонувала: що нема людини на кораблі, яка б не зазнала найтяжчого лиха.

Панглоса він згадував при кожній пригоді, яку йому розповідали.

— Панглосові тяжко було б тепер захищати свою систему, — казав він. — Хотів би я тепер його побачити. Коли і є де, щоб усе було гаразд, то тільки в Ельдорадо, а більш ніде.

Кінець кінцем, він спинився на вбогому вченому, що десять років працював у амстердамських книгарів⁷³. Він прийшов до висновку, що нема в світі праці, яка б могла так спротивіти.

Цього ученого, у якого, крім того, була добра душа, пограбувала жінка, побив свій же син і покинула власна дочка, яку викрав один португалець. Нарешті, він позбувся посади, з якої жив, і всі проповідники в Суринамі переслідували його, уважаючи за соцініянця⁷⁴. Правду сказати, інші були так само нещасні, як і він, але Кандід сподівався, що вчений розважатиме його в дорозі. Всі інші суперники вирішили, що Кандід вельми їх скривдив, але він заспокоїв їх, давши кожному по сотні піастрів.

Розділ двадцятий. Що сталося з Кандідом та Мартеном на морі

Старий учений, що звався Мартеном, сів на корабель і вирушив з Кандідом у Бордо. Обидва так багато бачили і багато страждали, що коли б вони пливли від Суринама до Японії повз ріг Доброї Надії, то й тоді їм би не забракло матеріалу для розмови про зло моральне і зло фізичне.

Проте Кандід мав велику перевагу над Мартеном, бо сподівався знов побачити Кунігунду; Мартенові ж не було на що сподіватись; крім того, він не мав ні золота, ні діамантів. І хоч Кандід утратив сотню великих червоних баранів, навантажених найбільшими скарбами землі, хоч йому ні на мить не давало спокою шахрай­ство голландського купця, а проте, коли він згадував, що залишилося ще в його кишенях, і коли говорив про Кунігунду, особливо ж попоївши, він знову схилявся до системи Панглоса.

— А ви, пане Мартене, — допитувався він в ученого, — якої ви гадки про зло моральне і зло фізичне?

— Добродію, — відповідав Мартен, — попи обвинуватили мене в соцініянстві, але по суті я маніхей⁷⁵.

— Ви глузуєте з мене, — сказав Кандід, — маніхеїв ніде вже немає на світі.

— Є, хоч би я, наприклад, — мовив Мартен. — Що маю робити? Інакше я думати не можу.

— То, значить, у вас сидить диявол, — сказав Кандід.

— Він так глибоко втручається у справи цього світу, — відповів Мартен, — що, можливо, сидить і в ме­ні, як і скрізь. Правду мовити, коли я дивлюсь на цю кулю чи, певніше, кульку, мені здається, що Бог віддав її на поталу якійсь лихій істоті; для Ельдорадо я роблю виняток. Я ніде не бачив міста, що не хотіло б зруйнувати сусіднє місто, не бачив родини, що не хо­тіла б знищити іншу родину. Скрізь малі кленуть великих, що перед ними плазують, а сильні вважають їх за отару, торгують їх вовною і м’ясом. По всій Європі, з краю до краю, мільйони убійників, вишикуваних пол­ками, дисципліновано вбивають і грабують, щоб заробити на прожиток, бо не мають чеснішого ремесла; по містах, де, на перший погляд, панує мир і квітнуть мистецтва, людей облягають заздрість, клопіт і турботи — чи не більше, як лихо війни мучить обложене місто. Потайні печалі ще дошкульніші за громадське лихо. Одно слово, я стільки бачив і стільки витерпів, що став маніхеєм.

— Проте є і добро, — відповів Кандід.