Кандід, або Оптимізм

— Можливо, — сказав Мартен, — тільки мені воно невідоме.

Серед такої суперечки до них долетіли гарматні по­стріли; дедалі ті постріли ставали чутніші. Всі озброїлися зоровими трубами і побачили два кораблі, що билися десь за три милі від них; вітер так близько пригнав їх до французького корабля, що можна було вволю надивитись на той бій. Нарешті один із кораблів пальнув у другий так низько і так влучно, що той пішов на дно. Кандід і Мартен виразно бачили сотні людей на палубі затопленого корабля; усі вони зводили руки до неба, зойкали і кричали. За хвилину все щезло в морі.

— Бачите, — сказав Мартен, — як люди поводяться одне з одним.

— Це правда, — сказав Кандід, — є-таки щось від диявола в цій справі.

Кажучи так, він помітив на воді щось червоне й блискуче. Спустили шлюпку роздивитися, що то таке; то був один із його баранів. Кандід більше втішався, знайшовши цього барана, аніж сумував, утративши сотню, навантажених великими ельдорадськими діамантами.

Французький капітан незабаром дізнався, що капітан переможного корабля був іспанець, а капітан переможеного — голландський пірат, той самий, що обікрав Кандіда. Незліченні скарби, що їх захопив негідник, разом з ним поглинуло море; врятувався тільки один баран.

— Бачите, — сказав Кандід Мартенові, — злочин часом буває покараний; цей голландський шахрай знайшов собі смерть, якої заслужив.

— Так, — сказав Мартен, — але чи треба було, щоб загинули всі пасажири з його корабля? Бог покарав шахрая, а всіх інших потопив диявол.

Тим часом французький і іспанський кораблі пливли собі, а Кандід далі розмовляв з Мартеном. Вони сперечалися п’ятнадцять днів і в кінці п’ятнадцятого дня були у своїх змаганнях там, де і першого дня. Зате принаймні вони розмовляли, обмінювались думками, втішали один одного. Кандід пестив свого барана.

— Коли я знайшов тебе, — говорив він, — то можу, звичайно, знайти і Кунігунду.

Розділ двадцять перший. Кандід та Мартен наближаються до французьких берегів і міркують

Нарешті на обрії з’явився французький берег.

— Чи бували ви коли у Франції, пане Мартене? — спитав Кандід.

— Бував, — відповів Мартен, — я об’їхав багато про­вінцій; серед них є такі, де половина людей божевільні, кілька таких, де люди аж надто лукаві; в одних вони взагалі досить лагідні й досить дурні, в інших вражають дотепом; але скрізь, по всіх провінціях, перша їх турбота — то любощі, друга — наклеп, третя — дурна балаканина.

— А чи бачили ви Париж, пане Мартене?

— Так, я бачив Париж; він поєднує всі ці відміни. Це хаос, це тиск людський, де всі шукають утіхи і майже ніхто не знаходить, — так принаймні мені здалося. Я там пробув недовго; по приїзді мене геть чисто обібрали злодюжки на сен-жерменському ярмарку; мене самого вважали за злодія; вісім днів висидів я у в’язниці; після цього я став коректором у друкарні, щоб було з чим пішки вернутись до Голландії. Надивився я тут всякої наволочі — писак, проноз і хворих на конвульсії⁷⁶. Кажуть, що там є і пристойні люди; я ладен вірити.

— Щодо мене, — сказав Кандід, — то я не маю жодного бажання бачити Францію; ви легко зрозумієте, що, проживши місяць в Ельдорадо, не хочеш нічого вже бачити, крім Кунігунди. Я маю чекати її у Венеції; ми поїдемо через Францію до Італії. Ви по­їдете зі мною?

— Залюбки, — мовив Мартен, — кажуть, що Венеція гарна тільки для венеціанських нобілів, проте там добре зустрічають і чужинців, коли вони при грошах. Грошей у мене нема, але ви їх маєте, і я піду з вами скрізь.

— До речі, — сказав Кандід, — чи вірите ви, що земля спочатку була морем, як запевняють у тій грубезній книзі⁷⁷, що належить капітанові корабля?

— Анітрохи не вірю, — сказав Мартен, — так само як і в інші казки, що нам торочать з якогось часу.

— Але з якою ж метою створено світ? — спитав Кандід.

— Щоб нас дратувати, — відповів Мартен.

— Чи не вражає вас, — провадив далі Кандід, — любов до мавп двох дівчат з країни орейлонів, про яких я вже вам розказував?

— Анітрохи, — мовив Мартен, — я не вбачаю в цьо­му почутті нічого дивного. Я бачив стільки надзвичайного, що тепер для мене усе звичайне.

— А як ви думаєте, — питав Кандід, — чи завжди люди різатимуть одне одного, як тепер? Чи завжди будуть брехунами, шахраями, зрадниками, невдячними, розбійниками, ницими, боягузами, заздрісними, обжерами, п’яницями, скупими, шанолюбцями, хижаками, обмовниками, розпусними, фанатиками, лицемірами та дурними?

— А ви як гадаєте, — мовив Мартен, — чи завжди яструби їли голубів, коли ловили їх?

— Безперечно, — сказав Кандід.

— Гаразд! — сказав Мартен. — Коли яструби завжди мали однакову вдачу, то чому ж мають змінитися люди?

— О, — відповів Кандід, — тут велика різниця, бо незалежна воля...

Отак міркуючи, вони прибули до Бордо.

Розділ двадцять другий. Що сталося з Кандідом та Мартеном у Франції