Кандід, або Оптимізм

— Але ж у вас був такий веселий, вдоволений ви­гляд, коли я вас побачив, — говорив Кандід Пакеті, — ви співали, ви пестили театинця з такою непідробленою ніжністю і здавалися мені такою ж щасливою, як тепер узиваєте себе безталанною.

— Добродію, — відповіла Пакета, — це й є одно з проклять моєї професії. Вчора мене пограбував і побив офіцер, а сьогодні я мушу бути весела, щоб сподобатися ченцеві.

Цього Кандідові було годі, і він визнав, що Мартен мав рацію. Сіли до столу з Пакетою і театинцем; обід був досить жвавий, і наприкінці вони розмовляли вже досить одверто.

— Панотче, — звернувся Кандід до ченця, — ви, здається мені, маєте таку долю, що всі повинні вам заздрити. Ваше лице пашить квітучим здоров’ям, на вашому виду написане щастя, ви маєте гарненьку дівчину для розваги і, здається, дуже вдоволені своїм становищем театинця.

— Бодай би всі театинці згинули в морській безо­дні! — сказав брат Жірофле. — Не раз кортіло мені підпалити монастир, а самому зробитись турком. Батьки присилували мене в п’ятнадцять років надіти цю гидку рясу, щоб збільшити спадки старшого брата, по­бий його лиха година! По монастирях панує заздрість, незгода і злоба. Правда, я виголосив кілька поганих проповідей і заробив трохи грошей, але половину з них у мене вкрав пріор; решту я витрачаю на дівчат. Та коли я повертаюсь увечері до монастиря, я ладен розбити собі голову об мури. І всі мої брати почувають те саме.

Мартен звернувся до Кандіда зі своїм звичним спокоєм:

— Ну що, чи не виграв я весь заклад?

Кандід дав дві тисячі піастрів Пакеті й тисячу братові Жірофле.

— Ручуся вам, що з цими грішми вони будуть щасливі, — сказав він.

— Не думаю, — сказав Мартен, — може, ви їх зробите ще нещаснішими з усіма тими піастрами.

— Хай буде, що буде, — сказав Кандід, — але мене тішить, що я часто стрічаю людей, яких не сподівався ніколи зустріти. Дуже можливо, що, знайшовши свого червоного барана і Пакету, я знайду так само і Куні­гунду.

— Бажаю, щоб вона принесла вам щастя, — сказав Мартен, — але я в тому не певен.

— Ви надто жорстокі, — сказав Кандід.

— Бо я таки пожив і маю досвід, — відповів Мартен.

— Але гляньте на гондольєрів, — сказав Кандід, — хіба вони не співають безперестанку?

— Ви не бачили їх дома з жінками та дітворою, — сказав Мартен. — Дож має свої печалі, а гондольєр — свої. Правда, доля гондольєра, загалом кажучи, краща за долю дожа, але, здається мені, різниця тут така мала, що не варт про те й говорити.

— Ще є чутки, — сказав Кандід, — про сенатора Пококуранте⁹⁸, про того, що живе в прекрасному палаці на Бренті⁹⁹ і досить прихильно приймає чужинців. Запевняють, що він ніколи не знав лиха.

— Хотів би я поглянути на це диво, — сказав Мартен.

Кандід негайно ж послав до сеньйора Пококуранте попросити дозволу одвідати його на другий день.

Розділ двадцять п’ятий. Одвідини сеньйора Пококуранте, благородного венеціанця

Кандід і Мартен поїхали гондолою по Бренті і прибули до палацу благородного Пококуранте. Сади його добре доглядалися і були прикрашені прегарними мармуровими статуями; палац був чудової архітектури. Господар дому, людина шістдесяти років, дуже багатий, зустрів обох цікавих ввічливо, але без особливої запобігливості; це стурбувало Кандіда, але сподобалось Мартенові.

Спочатку двійко гарненьких і чисто вбраних дівчат запропонували їм шоколаду з легкою, добре збитою пінкою. Кандід не міг утриматися, щоб не похвалити їх за красу, послужливість і спритність.

— Це досить добрі створіння, — сказав сенатор Пококуранте. — Я часом беру їх до себе в ліжко, бо мені дуже докучили міські дами зі своїм кокетством, ревнощами, сварками, забаганками, дріб’язковістю, пихою, дурницями та сонетами, що треба або самому складати, або замовляти для них; але вже й ці двоє дівчаток починають мені обридати.

Після сніданку Кандід, гуляючи по довгій галереї, був здивований красою картин. Він спитав, якого май­стра були перші дві.

— Рафаеля, — сказав сенатор. — Я кілька років то­му заплатив за них з гонору дуже дорого. Кажуть, це найпрекрасніше з усього, що є в Італії, але мені вони не подобаються: фарби на них дуже темні, фігури не досить округлі й не досить опуклі, драпіровка зовсім не подібна до матерії. Словом, хоч як там їх славлять, а я не вбачаю в них правдивого наслідування природи. Ме­ні сподобалася б тільки така картина, яку б я міг прийняти за саму природу, а таких саме й немає. У мене багато картин, але я на них уже не дивлюся.

Пококуранте, чекаючи обіду, влаштував для гостей концерт. Кандід визнав музику чарівною.