Кандід, або Оптимізм

— Цей шум, — сказав Пококуранте, — може забавити на півгодинки; коли ж він триває довго, то всіх притомлює, хоч ніхто не сміє того сказати. Нинішня музика зійшла на мистецтво виконувати трудні речі, а все, що трудне, не може подобатись, коли воно довге. Можливо, я волів би за краще слухати оперу, коли б не добрали способу робити з неї страхіття, яке мене обурює. Хай хто хоче йде дивитись на поганенькі музичні трагедії, де дія діється тільки для того, щоб не дуже до речі вставити дві чи три смішні пісеньки, які дають змогу актрисі похизуватися своїм горлом. Хай хто хоче чи хто може умліває із захвату, дивлячись, як кастрат виспівує роль Цезаря чи Катона¹⁰⁰ та гордо походжає по помосту, — а я вже давно відмовився від цього убозтва, хоч воно становить тепер славу Італії і королі за нього платять великі гроші.

Кандід трохи посперечався з ним, але обережно. Мартен цілком пристав на думку сенатора.

Сіли до столу, і після чудового обіду пішли до бібліотеки. Кандід, побачивши Гомера в коштовній оправі, похвалив його вельможність за добірний смак.

— Ця книжка, — сказав він, — тішила великого Панглоса, найбільшого філософа Германії.

— А мене не тішить, — байдуже сказав Пококуранте. — Колись мене запевнили, що її читання дає велику втіху, але ці повсякчасні побоїща, такі подібні одне до одного, ці боги, що весь час діють, але нічого по суті не роблять; ця Єлена, що через неї йде війна, а вона ніякої участі в дії не бере, ця Троя, яку облягають і не беруть, — усе це навіває на мене смертельну нудоту. Я часом питав учених, чи й їм таке осоружне це чи­тання, і всі щирі люди признавались мені, що і в них книжка випадала з рук, але що її конче треба мати в бібліотеці, як пам’ятку старовини, як ті іржаві монети, що не ходять на торгу.

— Але про Вергілія ваша вельможність, певно, іншої думки? — спитав Кандід.

— Погоджуюсь, — сказав Пококуранте, — що друга, четверта і шоста частини його «Енеїди» чудесні¹⁰¹. Що ж до його побожного Енея, дужого Клоанта, друга Ахата, малого Асканія, пришелепуватого царя Латина, міщанської Амати¹⁰² та недоладної Лавінії, — то тяжко знайти щось холодніше і неприємніше. Я вже вважаю за краще читати Тассо¹⁰³ та казки Аріосто¹⁰⁴, від яких можна заснути і стоячи.

— А чи дозволите вас запитати, — сказав Кандід, — може, вам більше втіхи дає Горацій¹⁰⁵?

— Так, у нього бувають думки, — сказав Пококуранте, — вельми корисні для світської людини; подані в стислих, енергійних віршах, вони легко залишаються в пам’яті. Але мене дуже мало вражає його подорож до Бріндізі, його опис поганого обіду або мужицької сварки між якимось Рупілієм, що його слова, каже він, «були повні гною», та ще кимсь¹⁰⁶, слова якого «були оцтом», його вірші проти старих жінок і чаклунок я читав з великою відразою¹⁰⁷. І невже він може подобатись, коли говорить своєму другові Меценату, що стукнеться об зорі своїм піднесеним чолом¹⁰⁸, якщо той зачислить його до ліричних поетів. Дурні захоплюються всім, що тільки написав шанований автор. А я читаю тільки для себе і люблю тільки те, що мені до смаку.

Кандід, якого змалку привчили не мати власної думки, вельми дивувався всьому, що чув, а Мартен уважав спосіб думання Пококуранте досить розумним.

— А от і Цицерон¹⁰⁹, — сказав Кандід, — я гадаю, що ви раз у раз перечитуєте цю велику людину?

— Навпаки, ніколи не читаю, — відповів венеціанець. — Що мені до того, як він захищав Рабірія або Клуенція? У мене досить своїх справ, де я сам маю судити. Я вважав був за краще взятися за його філософічні твори, але, побачивши, що він сумнівається у всьому, зробив висновок, що знаю не менше від нього і можу лишатися неуком без сторонньої допомоги.

— А ось вісімдесят томів записок Академії наук! — скрикнув Мартен. — Може, тут є щось путнє...

— Було б, — сказав Пококуранте, — коли б хоч один з авторів цього сміття винайшов принаймні спосіб робити шпильки; а то ці книжки повні лише нікчемних систем і не містять жодної корисної статті.

— А яка сила театральних п’єс, — сказав Кандід, — італійських, іспанських, французьких!

— Так, — відповів сенатор, — маю їх зо три тисячі, але гарних не знайдеться і на три десятки... Всі ж оті проповіді, що разом не варті однієї сторінки Сенеки¹¹⁰, та всі грубезні томи теології, — так ви ж добре самі розумієте, що до них не заглядав ніколи ні я, ні хто інший.

Мартен побачив полиці з англійськими книжками.

— Я гадаю, — сказав він, — що республіканцеві має подобатись більшість цих, так вільно написаних праць.

— Так, — відповів Пококуранте, — добре, коли пишуть те, що думають, це привілей людини. По всій на­шій Італії пишуть тільки те, чого не думають; ті, що живуть на батьківщині Цезарів і Антонінів¹¹¹, не сміють висловити думку без дозволу ченця-якобіта¹¹². Я був би задоволений свободою, що її надихають геніальні англійці, коли б пристрасть і дух партії не псували все те, що ця дорогоцінна свобода має гідного пошани.

Кандід, побачивши Мільтона¹¹³, спитав, чи не вважає господар цього автора великою людиною.