Кар'єра лиходія

Чоловік уперся в стіну. Рушив уздовж неї, намацав сітчастий паркан. У світлі далекого ліхтаря роздивився обриси якоїсь ніби автомайстерні за цим парканом; у мороці горбаті силуети машин мали моторошний вигляд. Звідти, звідки він щойно прийшов, почулися кроки: тип з вулиці вирішив дізнатися, хто кричав.

Не панікувати. Не тікати. Як здійме гамір — тут йому й смерть. Чоловік повагом рушив уздовж паркана, за яким горбилися старі машини, до латки мороку: там може бути вихід на сусідню вулицю, а може й глухий кут. Чоловік сховав закривавлені ножі в куртку, пальці закинув у кишеню, а сам крався вздовж сітки, стараючись навіть не дихати.

З провулка луною полинув крик.

— Чорт! Чорт! Енді... ЕНДІ!

Чоловік побіг. Тепер його не почують — кричать, крики луною відбиваються від стін. Світ знову став йому другом, простелив йому під ноги м’яку траву, відчинив двері в темряву, куди чоловік радо плигнув...

Глухий кут, стіна заввишки шість футів. З іншого боку чути гуркіт машин. І все. Чоловік задихався, дряпав камінь, жалкував,

що вже не такий молодий і спортивний, як колись; намагався підтягнутися, шукав ногам опори, м’язи йому палали...

Іноді паніка творить дива. Чоловік видерся на стіну і перебрався на той бік. Приземлився важко; коліна запротестували, він захитався, але скоро відновив рівновагу.

«Тепер іди, іди... ніби ти нормальний... нормальний... нормальний...»

Повз нього мчали машини. Чоловік трохи пробігся і став у чергу. Не має значення, куди вони всі їдуть — аби подалі звідси.

Його власний палець лишив на квитку кривавий слід. Чоловік пхнув квиток у кишеню і торкнувся відрізаних пальців.

Автобус від’їхав від зупинки. Чоловік повільно дихав, стараючись заспокоїтися.

На другому поверсі хтось знову виводив державний гімн. Автобус набирав швидкість. Серце шалено калатало. Дихання потроху вирівнювалося.

Вдивляючись у своє відображення у забрьоханому вікні, чоловік катав між пальцями досі теплий мізинець жертви. Паніка відступала, на її місце прийшла піднесена радість. Він усміхнувся темному відображенню, поділяючи свій тріумф з єдиною людиною, здатною його зрозуміти.

39

The door opens both ways...

Blue Oyster Cult, “Out of the Darkness"[33]

— Ти тільки глянь! — у понеділок уранці сказала Елін, шоковано завмерши перед телевізором з мискою граноли в руках.— Аж не віриться!

Страйк щойно увійшов до кухні, вмитий і вбраний у чисте, після їхнього щонедільного побачення. Бездоганне приміщення, оформлене у кремових і білих тонах, повнилося сталевими поверхнями і притлумленим світлом, ніби якась операційна з космоопери. На стіні за столом висів плазмовий екран. На екрані президент Обама щось виголошував з трибуни.

— Вони вбили Усаму бен Ладена! — пояснила Елін.

— Отакої,— озвався Страйк і собі укляк, читаючи стрічку новин внизу екрана.

Чистий одяг і добре поголене обличчя заледве якось покращили його утомлений вигляд. Починали даватися взнаки години, витрачені на спроби упіймати Лейнга чи Віттакера: очі налилися кров’ю, шкіра набула сіруватої барви.

Він підійшов до кавоварки, налив собі кави і водномить випив. Вчора він мало не заснув просто на Елін і вважав одним з нечисленних досягнень минулого тижня те, що взагалі закінчив хоч цю справу. Тепер Страйк оперся на сталеву стільницю і дивився на бездоганно вбраного президента, заздрячи йому до глибини душі. Президент свого ворога принаймні дістав.

Те, що розповіли про смерть бен Ладена по телебаченню, дало Елін і Страйку тему для розмови на шляху до метро.

— Цікаво, наскільки вони були певні, що то справді він,— мовила Елін, зупиняючи авто біля станції,— коли починали операцію.

Страйка це питання теж цікавило. Звісно, бен Ладен мав прикметну зовнішність — дуже високий... і тут думки Страйка полинули до Брокбенка, Лейнга й Віттакера. Голос Елін вирвав його з задуманості.

— В середу ми з колегами йдемо до бару, можеш приєднатися,— її голос звучав ніяково.— Ми з Дунканом уже майже все погодили. Так набридло ховатися...

— Вибач, не можу,— відповів Страйк.— Я ж тобі казав — у мене купа роботи зі стеженням.

Доводилося вдавати, що за пошуки Брокбенка, Лейнга і Віттакера йому платять — Елін інакше не зрозуміла б причин його безплідної наполегливості.

— Гаразд, тоді чекатиму на твій дзвінок,— озвалася вона, і Страйк розчув (але вирішив проігнорувати) холод у її тоні.

«Чи ж воно того варте?» — питав він себе, спускаючись до підземки з наплічником за спиною. Питання стосувалося не чоловіків, яких Страйк розшукував, а Елін. Усе почалося як приємна розрада, але тепер набувало ознак клопіткого обов’язку. Передбачуваність побачень — ті самі ресторани, ті самі дати — почала набридати, проте коли Елін сама запропонувала зламати звичну схему, Страйк не відчув ентузіазму. Він легко міг вигадати з десяток кращих варіантів дозвілля, ніж випивка у товаристві радіоведучих. У першу чергу можна поспати.