Кар'єра лиходія

— Я не то щоб покинув,— відповів Страйк. Робін чула, як він ходить офісом, і теж прагнула туди — хай навіть просто готувати чай і відповідати на листи.— Я лишив цю справу поліції. Серійний убивця нам не по холошах, Робін. Воно від самого початку так було.

Робін дивилася на змучене обличчя другої жінки, який вдалося вижити в руках маніяка. «Лайла Монктон, повія». Лайла теж знає, як звучить дихання вбивці, схоже на рохкання свині. Лайлі він відтяв пальці. Робін матиме лише довгий шрам на руці. Думки сердито дзижчали в її голові. Вона почувалася винною за те, що так легко відбулася.

— Шкода, що немає...

— Досить,— сказав Страйк. Голос у нього був сердитий, точно як у Метью.— Ми з цим покінчили, Робін. Я не повинен був відсилати тебе до Стефані. Я дозволив ненависті до Віттакера затьмарити мені розум, коли надіслали ногу, і ти через це...

— Заради Бога! — не витримала Робін.— То не ти намагався мене вбити, а він. Обвинувачуймо справді винних. У тебе була адекватна причина підозрювати Віттакера — текст пісні. І хай там що, лишаються ще...

— Карвер перевірив Лейнга та Брокбенка і не думає, що там щось є. Ми в це більше не ліземо, Робін.

В офісі за десять миль від Робін Страйк сподівався, що зміг її переконати. Він не розповів їй про одкровення, яке осяяло його під шпиталем після зустрічі з маленьким хлопчиком. Наступного ранку Страйк намагався зв’язатися з Карвером, але його підлеглий заявив, що Карвер зайнятий і не може прийняти дзвінок, і взагалі краще й не продовжувати. Страйк наполіг на тому, щоб усе сказати підлеглому — дратівливому і дещо агресивному. І готовий був поставити власну вцілілу ногу на те, що жодного слова з того повідомлення до Карвера не дійшло.

Вікна в офісі Страйк відчинив. Гаряче червневе сонце заливало дві кімнати, де зараз не було клієнтів, а скоро, можливо, не буде й агенції, бо платити оренду нема чим. Інтерес Вторака до нової стриптизерки згасав. Страйкові не було чого робити. Як і Робін, він прагнув діяти — але їй цього не казав. Він хотів тільки, щоб вона одужувала і була в безпеці.

— Поліція досі чергує на твоїй вулиці?

— Так,— зітхнула Робін.

На Гастингс-роуд цілодобово змінювалися люди Карвера в цивільному одязі. Метью та Лінду постійна присутність поліціянта надзвичайно втішала.

— Корморане, послухай. Я знаю, що ми не можемо...

— Робін, наразі ніяких «нас» немає. Є я, і я сиджу тут на дупі без роботи, і є ти, і ти сидиш удома, поки вбивцю не зловлять.

— Я не кажу про справу,— відповіла Робін. Серце у грудях знову закалатало важко й швидко. Треба це сказати вголос, бо інакше вона просто лусне.— Є одна річ, яку ми... яку ти можеш зробити. Брокбенк, може, і не вбивця, але нам відомо, що він ґвалтівник. Ти можеш піти до Аліси і застерегти її, сказати, що вона живе з...

— Забудь про це,— грубо відповів Страйків голос їй у вухо.— Востаннє кажу, Робін: ти не можеш врятувати всіх! Його так і не засудили! Якщо ми туди припремося, Карвер нас розіпне.

Запала довга мовчанка.

— Ти плачеш? — стривожився Страйк, бо почув, що дихання Робін стало уривчастим.

— Ні, не плачу,— чесно відповіла Робін.

Страшний холод виповнив її, коли Страйк відмовився врятувати дівчаток, що жили поруч з Брокбенком.

— Я, мабуть, піду, вже час обідати,— сказала вона, хоч ніхто її не кликав.

— Слухай,— почав Страйк,— я розумію, чому ти...

— Поговоримо пізніше,— сказала Робін і повісила слухавку.

«Наразі ніяких „нас“ немає».

Все повторюється. З темряви вийшов чоловік і одібрав у неї не лише відчуття безпеки, а й статус. Щойно вона була партнеркою у детективному агентстві...

А чи була? Нового контракту ніхто не склав. Ніхто не підвищив їй оплати. Вони були такі зайняті, такі нужденні, що Робін навіть на думку не спало просити про подібне. Вона просто тішилася з того, що нині Страйк сприймає її так. Але тепер немає і цього — може, тимчасово, а може, назавжди. Більше ніяких «нас» немає.

Кілька хвилин Робін сиділа задумана, тоді підвелася з ліжка; зашаруділи газети. Вона підійшла до туалетного столика, де стояла біла взуттєва коробка з тисненим срібними літерами іменем «Джиммі Чу», простягнула руку і погладила чистий картон. План прийшов до неї не так, як до Страйка його одкровення під шпиталем, не радісною вогненною силою. Ні, він постав повагом, темний і небезпечний, народжений ненависною вимушеною пасивністю минулого тижня і крижаним гнівом на Страйкову відмову діяти. Страйк, її друг, перейшов на бік ворога. Він — кремезний екс-боксер. Йому не зрозуміти, що воно таке: почуватися маленькою, слабкою, безсилою. Не зрозуміти, що зґвалтування робить з твоїм відчуттям власного тіла: як тебе применшують до речі, предмету, шматка м’яса для чужої втіхи. По телефону здавалося, що Захарі щонайбільше три роки.

Робін непорушно стояла перед столиком, дивилася на коробку з весільними туфлями і думала. Вона ясно бачила ризики, що простяглися перед нею, мов скелі й бурхливі води під ногами канатохідця.