Кар'єра лиходія

— Після,— відповіла Робін,— бо якийсь час я боялася відкритого простору. Водіння допомогло мені вийти з кімнати, а потім я пішла на самозахист. Перші курси вів чоловік, повний ідіот,— додала вона.— Давав прийоми з дзюдо — дурня дурнею. А от Луїза виявилася чудовою.

— Ось як? — мовив Страйк.

Його бентежило її самовладання.

— Так,— кивнула Робін.— Вона вчила нас, що звичайній жінці всі ті хитрі прийоми ні до чого. Треба реагувати швидко й розумно. Не давай себе перемістити. Бий по слабких місцях і тікай щодуху. Він мене схопив ззаду, але я його встигла почути. З Луїзою ми таке багато разів тренували. Якщо тебе хапають ззаду, треба зігнутися.

— Зігнутися,— тупо повторив Страйк.

— У мене в руці була сирена. Я зігнулася і врізала нею йому по яйцях. Він був у спортивних штанях. На кілька секунд мене відпустив — а я спіткнулася об цю кляту сукню, знову! Він дістав ніж... далі не зовсім пам’ятаю, що було... гадаю, він мене порізав, коли я вставала... Але я змогла натиснути кнопку, сирена спрацювала, і це його відстрашило. Мені все обличчя залило фарбою, гадаю, йому теж трохи дісталося, бо він був дуже близько. Він був у балаклаві, я майже нічого не роздивилася, але коли нахилився, я йому добряче врізала по сонній артерії... Це теж нас Луїза навчила, отут збоку шиї, якщо влучити, вони падають... він захитався, а тоді, видно, почув людей і втік.

Страйкові просто відняло мову.

— Я дуже голодна,— поскаржилася Робін.

Страйк пошукав у кишенях і видобув «твікс».

— Дякую.

Та не встигла вона торкнутися шоколадки, як медсестра, яка проводила повз ліжко Робін літнього чоловіка, різко її спинила:

— Вам в операційну, не можна їсти!

Робін закотила очі й віддала «твікс» Страйку. В неї задзвонив мобільний. Вражений Страйк дивився, як Робін підносить його до вуха.

— Мамо... привіт,— сказала Робін.

їхні погляди зустрілися. Страйк прочитав у очах Робін невисловлене бажання вберегти маму — бодай тимчасово — від того, що сталося. Але жодних підманних маневрів не знадобилося, бо Лінда просторікувала, не даючи Робін і слово вставити. Робін поклала мобільний собі на коліна і ввімкнула гучний зв’язок. Вираз обличчя в неї був стоїчний.

— ...якнайшвидше їй сказати, бо сезон конвалій закінчився, і якщо ти їх хочеш, це буде спецзамовлення.

— Гаразд,— відповіла Робін.— Обійдемося без конвалій.

— Добре буде, якщо ти сама їй подзвониш і скажеш, що саме хочеш, бо мені важко бути посередницею. Вона каже, що лишила тобі купу повідомлень на автовідповідачі.

— Вибач, мамо,— сказала Робін.— Я їй подзвоню.

— Тут не можна говорити по телефону,— зауважила інша сердита медсестра.

— Вибачте,— знов сказала Робін.— Мамо, мені треба йти, пізніше поговоримо.

— А де це ти? — спитала Лінда.

— Я... я тобі передзвоню,— сказала Робін і обірвала зв’язок. Глянула на Страйка і спитала: — Ти у мене не поцікавишся, котрий з них це був на мою думку?

— Я гадаю, ти не знаєш,— сказав Страйк.— Він же був у балаклаві, а тобі залило очі фарбою.

— В одному я впевнена,— сказала Робін.— Це був не Віттакер. Хіба що він переодягнувся в спортивки, щойно я пішла. Віттакер був у джинсах, і він... в нього інакше тіло. Той тип був сильний, але такий, знаєш, м’який? І великий. Десь такий, як ти.

— Ти сказала Метью, що сталося?

— Він якраз ї...

Коли на обличчі Робін проступив майже жах, Страйк вирішив, що зараз обернеться і побачить розлюченого Метью, а той на них накинеться. Натомість у ногах ліжка Робін з’явилася розхристана постать детектива Роя Карвера, а поруч — висока й елегантна постать сержанта Ванесси Еквенсі.

Карвер був у сорочці. Під пахвами розпливалися великі плями поту. Вічно рожеві білки яскраво-блакитних очей вигляд мали такий, ніби поліціянт мав звичку купатися в сильно хлорованій воді. В густій сивуватій чуприні рясніли клапті лупи.

— Як ви по... — почала сержант Еквенсі, спрямувавши погляд мигдалеподібних очей на руку Робін, але Карвер перебив її обвинувачувальним гавкотом:

— І що це ви надумали, га?

Страйк підвівся. Ось нарешті з’явився годящий об’єкт, на якому можна вимістити стримуване бажання покарати когось за те, що сталося з Робін, вимістити почуття провини й тривоги на зручній цілі.

— Хочу з тобою поговорити,— сказав Страйкові Карвер.— Еквенсі, візьми в неї свідчення.

Ніхто й слова не встиг сказати чи ворухнутися, як між чоловіками стала усміхнена молода медсестра.

— Час вам на рентген, міс Еллакотт,— мовила вона до Робін.

Робін скуто піднялася з ліжка і пішла, озираючись на Страйка і поглядом намагаючись закликати його до обережності, стриманості.

— Отуди,— загарчав на Страйка Карвер.

Детектив пішов по відділенню невідкладної допомоги за поліціянтом. Карвер зайняв маленьку кімнату для відвідувачів, де, як зрозумів Страйк, родичам повідомляли про смерть, що вже сталася чи неминуче настане. Тут було кілька м’яких крісел, коробка серветок на столику і картина — абстракція у помаранчевих тонах.

— Я тобі казав не влазити,— мовив Карвер, стаючи посеред кімнати зі схрещеними на грудях руками і широко розставленими ногами.