Читаем Кар'єра лиходія полностью

Кар'єра лиходія

Коли зачинилися двері, кімнатку заповнив Карверів сморід. Він смердів не так, як Віттакер: не застарілим брудом і наркотиками, а потом, яким обливався весь робочий день. Різке світло з-під стелі не покращувало кольору його плямистого обличчя. Лупа, мокра сорочка, ряба шкіра: Карвер ніби розпадався на шматки. І Страйк, понад сумнів, посприяв цьому, коли принизив його у пресі в зв’язку з убивством Лули Лендрі.

— Відіслав її чатувати за Віттакером, га? — спитав Карвер; обличчя наливалося багрецем, ніби його варили.— Це ти їй оце заподіяв.

— Та пішов ти,— відповів Страйк.

Тільки тепер, коли його ніздрі заповнив сморід Карверового поту, Страйк визнав те, що вже якийсь час знав: убивця — не Віттакер. Страйк відіслав Робін стежити за Стефані, бо в глибині душі вважав, що то буде найбезпечніше місце для неї; але він так і не забрав її з вулиці, хоча знав, що вбивця за нею стежить.

Карвер зрозумів, що влучив у ціль. Вишкірився.

— Ти користувався вбитими жінками, щоб відплатити своєму екс-вітчиму за якусь дурну образу,— сказав він, радіючи, що Страйк червоніє; тішачись із того, що його великі долоні стиснулися в кулаки. Карвер був би щасливий арештувати Страйка за напад на поліціянта; вони обоє це розуміли.— Ми перевірили Віттакера. Всі твої кінчені здогади перевірили, всіх трьох. Ні на кого нічого немає. А тепер слухай.

Він зробив крок у бік Страйка. На голову нижчий, Карвер випромінював силу розлюченого й ображеного, але наділеного владою чоловіка, якому є що доводити, за спиною якого стоїть міць закону. Наставивши палець Страйку в груди, він сказав:

— Не лізь у це. Тобі просто пощастило, що в тебе на руках немає ще й крові твоєї напарниці. Якщо ти ще хоч раз бодай близько підійдеш до нашого розслідування — я тебе посаджу. Зрозумів?

І він тицьнув коротким пальцем Страйку у груди. Той стримав бажання відштовхнути його руку, але м’язом на щелепі смикнув. Протягом кількох секунд вони з Карвером дивилися один на одного. Карвер усміхнувся ширше, дихаючи так, ніби щойно переміг у змаганні борців, а тоді розвернувся до дверей і вийшов, лишивши Страйка варитися у злості й відразі до самого себе.

Він якраз вийшов у відділення, коли крізь подвійні двері забіг високий і вродливий Метью у костюмі: дикі очі, волосся скуйовджене. Вперше за час їхнього знайомства Страйк відчув до нього щось відмінне від антипатії.

— Метью,— покликав він.

Метью глянув на нього і ніби не впізнав.

— Гі повезли на рентген. Можливо, вже повернулася. Отуди,— вказав Страйк.

— Нащо їй...

— Ребра,— пояснив Страйк.

Метью відсунув його ліктем. Страйк не протестував, бо гадав, що заслужив це. Він подивився, як наречений Робін мчить до неї, а тоді, трохи повагавшись, вийшов за подвійні двері у ніч.

Чисте небо вже всипали зірки. Вийшовши на вулицю, Страйк зупинився, підпалив цигарку і затягнувся нею так, як це нещодавно робив Вордл,— мов то життєдайний нектар. Страйк зрушив з місця, тепер уже відчуваючи біль у коліні. З кожним кроком він дедалі менше собі подобався.

— РИКІ! — закричала вдалині на вулиці жінка, вмовляючи маленького хлопчика повернутися й одночасно змагаючись із великою важкою сумкою.— РИКІ, ЙДИ СЮДИ!

Малий маніакально хихотів. Страйк, не замислюючись, нахилився і схопив хлопчика, не давши вибігти на проїжджу частину.

— Дякую! — вимовила мати мало не зі сльозами полегшення і біжка кинулася до Страйка. З сумки в неї в руках випали квіти.— Ми прийшли до його тата... о Боже...

Хлопчик у Страйка в руках щосили пручався. Страйк поставив його біля матері, а та нахилилася підняти нарциси з асфальту.

— Тримай,— строго наказала вона малому, і той послухався.— Подаруєш їх татові. Тільки не впусти! Дякую,— знову сказала вона до Страйка і пішла геть, міцно тримаючи хлопчика за вільну руку. Малий тепер слухняно йшов поруч з матір’ю, гордий своїм завданням, і жовті цупкі квіти стриміли з його кулачка, мов скіпетр. Страйк пройшов кілька кроків, а тоді раптом укляк посеред тротуару, дивлячись перед собою, ніби його зачарувала якась невидима картина, підвішена в холодному повітрі. Прохолодний легіт лоскотав йому обличчя, а Страйк усе стояв, нічого навколо не помічаючи, повністю зосередившись на своїх думках.

Нарциси... конвалії... квіти не по сезону...

Тоді крізь ніч знову пролунав голос матері: «Рикі, ні!» — і запустив у мозку Страйка несподівану й вибухову ланцюгову

реакцію, підготувавши посадочну смугу для теорії, яка — це він знав з пророчою певністю — приведе його просто до вбивці. Як пожежа оголяє сталеві кістяки будівель, так цей спалах відкрив Страйкові скелет складеного вбивцею плану, показав ключові хиби, яких він не помічав — ніхто не помічав,— але які врешті-решт допоможуть зупинити вбивцю і його моторошні замисли.