Кар'єра лиходія

— ТАКСІ! — заволав Страйк, побачивши далеке жевріння таблички-шашки.— РОБІН! — загорлав він у телефон, певний, що вона не чує його за верещанням сирени.— Робін, я подзвонив у поліцію! ПОЛІЦІЯ ЇДЕ! ЧУЄШ, ТИ, ПОКИДЬКУ?

Таксі поїхало без нього. Відвідувачі «Дзвонів Боу» витріщалися на ненормального, що на повній швидкості прокульгав повз них, волаючи і лаючись у телефон. З’явилося друге таксі.

— ТАКСІ! ТАКСІ! — загорлав Страйк, помчавши до нього, аж тут у слухавці почувся задиханий голос Робін.

— Ти... ти тут?

— ГОСПОДИ БОЖЕ! ЩО СТАЛОСЯ?

— Не... кричи...

Величезним зусиллям Страйк прикрутив звук.

— Що сталося?!

— Нічого не бачу,— озвалася Робін.— Нічого не... бачу...

Страйк відчинив дверцята таксі й аж упав всередину.

— Станція «Кетфорд-Бридж»! Швидше! В якому сенсі — не бачиш? Що він тобі зробив? ТА НЕ ТОБІ! — крикнув Страйк до спантеличеного таксиста.— Їдьмо, їдьмо!

— Hi... то твоя клята сирена... фарба... просто в обличчя... ох, чорт...

Таксі набирало швидкість, але Страйкові довелося буквально тримати себе в руках, щоб не підганяти таксиста ще.

— Що сталося? Ти поранена?

— Т... трохи... о, тут люди...

Тепер і він їх почув — людей, які збиралися навколо Робін, бурмотіли, збуджено перемовлялися між собою.

— ...до лікарні,— почувся голос Робін, яка говорила не в телефон.

— Робін? РОБІН?

— Та не кричи! — озвалася вона.— Слухай, тут викликали «швидку», я зараз...

— ЩО ВІН ТОБІ ЗРОБИВ?

— Порізав... руку... Гадаю, треба буде шви... Боже, як боляче...

— Яка лікарня? Дай мені з кимсь із них поговорити! Зустрінемося там!

Страйк зайшов до відділення невідкладної допомоги Університетської лікарні Левішема за двадцять п’ять хвилин. Він сильно кульгав і мав таке стражденне обличчя, що ласкава медсестра запевнила — лікар зараз його прийме.

— Та ні,— відмахнувся Страйк, шкутильгаючи до реєстрації,— я до пацієнта... Робін Еллакотт, ножове поранення...

Очі Страйка панічно оббігли приймальню, де на колінах у мами плакав маленький хлопчик і стогнав, обхопивши руками закривавлену голову, п’яний чоловік. Медбрат показував задиханій літній пані, як користуватися інгалятором.

— Страйк... так... Міс Еллакотт казала, що ви прийдете,— мовила чергова медсестра, переглянувши дані в комп’ютері, як здалося Страйкові, навмисне і не до речі неквапно.— Вперед коридором, праворуч... перша палата.

Страйк посковзнувся на осяйній підлозі, лайнувся, кинувся далі. Кілька людей провели поглядами його велику незугарну постать, підозрюючи, що в чоловіка не всі вдома.

— Робін? Чорти б мене вхопили!..

Гі обличчя спотворювали червоні плями; обидва ока набрякнули. Молодий лікар, що роздивлявся восьмидюймовий поріз у Робін на передпліччі, гримнув на Страйка:

— Вийдіть, поки я не закінчу!

— То не кров! — гукнула Робін до Страйка, який відступив за занавіску.— То та клята речовина з твоєї сирени!

— Будь ласка, не совайтеся,— почувся голос лікаря.

За межами палати Страйк почав ходити туди-сюди. Збоку ще п’ять палат ховали свої таємниці за занавісками. Рипіли по натертій сірій підлозі гумові підошви медсестер. Боже, як же він ненавидить шпиталі: цей запах і ця лікарняна чистота, що приховує подих тілесного розпаду, вмить перенесли Страйка в довгі місяці, коли він лежав у Селлі-Оуку з відірваною вибухом ногою.

Що він накоїв? Що наробив? Дозволив Робін працювати, тож вона була постійно перед очима в того виродка. Вона могла загинути. Вона мала загинути! Повз нього проходили медсестри у блакитній формі. За занавіскою Робін зойкнула від болю, і Страйк скреготнув зубами.

— Їй неймовірно пощастило,— повідомив лікар за десять хвилин, розсунувши половинки занавіски.— Він міг зачепити плечову артерію. Втім, пошкоджено сухожилок. Важко сказати наскільки, поки ми не оглянули її в операційній.

Лікар явно вирішив, що вони пара. Страйк не став його виправляти.

— Їй буде потрібна операція?

— Зшиємо сухожилок,— пояснив лікар, ніби Страйк був трохи недоумкуватий.— Плюс треба добре промити рану. Також я хочу подивитися ребра на рентгені.

Він пішов. Зібравшись на думці, Страйк увійшов до палати.

— Так, знаю, я налажала,— мовила Робін.

— Господи, ти думаєш, я тебе сварити прийшов?

— Хтозна,— озвалася Робін і трохи пряміше сіла на ліжку. Гі руку тимчасово перев’язали бинтами.— Я ходила поночі. І була неуважна, авжеж?

Страйк важко опустився біля ліжка на стілець, залишений лікарем, і випадково перекинув на підлогу металевий лоток. Дзвін, брязкіт; Страйк притиснув лоток своєю штучною ногою, щоб той не гримів.

— Робін, яким дивом тобі вдалося вирватися?

— Самозахист,— пояснила вона. А тоді правильно прочитала вираз його обличчя і сердито додала: — Так і знала, ти не вірив, що я це вмію.

— Та вірив,— заперечив Страйк,— але Господи Боже...

— Я вчилася в однієї чудової жінки у Гарроґейті, екс-військової,— провадила Робін і скривила обличчя, намагаючись сісти зручніше.— Коли... ну, ти знаєш коли.

— Це до чи після професійного курсу водіння?