Кар'єра лиходія

Робін щосили вдавала, наче не розуміє, про що Стефані говорить. Але, мабуть, трохи злості й огиди просочилося в добрий вираз, який вона старалася тримати, бо Стефані раптом відсунулася. Вона не хотіла, щоб хтось її судив. її щодня судили.

— Ти була в лікаря? — тихо спитала Робін.

— Шо? Ні,— відповіла Стефані, охоплюючи себе руками.

— А коли він має повернутися? Твій бойфренд?

Стефані тільки похитала головою і знизала плечима. Тимчасова симпатія, яку запалила була між ними Робін, охолонула.

— «Культ»,— мовила Робін, відчуваючи сухість у роті,— а це не «Культ смерті» часом?

— Та-ак,— трохи здивувалася Стефані.

— А котрий концерт? Я їх буквально позавчора слухала!

«Заради Бога, тільки не питай де...»

— То було в пабі «Скрипучий поріг», шось таке. В Енфілді.

— Ой ні, я була на іншому концерті,— сказала на це Робін.— А цей якого числа був?

— Треба попісяти,— вимовила Стефані й роззирнулася.

Вона почовгала в бік вбиральні. Коли двері за дівчиною зачинилися, Робін похапцем забила в мобільний слова для пошуку. Потрібне знайшлося не з першої спроби: «Культ смерті» грав у пабі «Скрипничий моріг»[43] в Енфілді в суботу, четвертого червня, напередодні вбивства Гізер Смарт.

Тіні за вікнами кав’ярні довшали, а всередині лишалися вже тільки вони зі Стефані. Вечоріло. Скоро заклад зачиниться.

— Дяка за сандвіч і все таке,— сказала Стефані, повернувшись.— Я вже...

— З’їж щось ще. Шоколаду абощо,— запропонувала Робін, хоча офіціантка, що витирала столи, здавалося, ладна була їх вигнати.

— Нащо? — спитала Стефані, вперше показуючи підозру.

— Бо я дуже хочу поговорити з тобою про того бойфренда,— відповіла Робін.

— Нащо? — повторила молодша дівчина, тепер уже нервуючись.

— Будь ласка, сядь. Нічого поганого,— запевнила Робін.— Я просто за тебе боюся.

Стефані завагалася, а тоді повільно опустилася у крісло, з якого нещодавно встала. Робін уперше побачила глибоку червону вм’ятину навколо її шиї.

— Він... він що, душив тебе? — спитала вона.

— Га?..

Стефані обмацала свою тонку шию, і її очі знову наповнилися слізьми.

— А, це... то був мій медальйон. Він мені його подарував, а тоді... я грошей не приносила,— пояснила вона і розплакалася вголос.— Він його продав.

Не вигадавши нічого кращого, Робін простягнула через стіл ще й другу руку і взяла руку Стефані в обидві долоні — міцно, ніби Стефані перебувала на якомусь плато, що повільно відсувалося геть.

— Ти казала, що він тебе змусив... з цілим гуртом? — тихо спитала Робін.

— То безкоштовно,— зі сльозами відповіла дівчина, і Робін зрозуміла, що Стефані досі думає про свою здатність заробляти гроші.— Я їм тільки відсмоктала.

— Після концерту? — спитала Робін, вивільняючи руку, щоб дати Стефані серветку.

— Ні,— відповіла Стефані,— наступного вечора. Ми лишилися з фургоном біля будинку вокаліста. Він живе в Енфілді.

Робін не повірила б, що можна відчувати відразу й піднесення водночас. Якщо Стефані була з Віттакером в ніч п’ятого червня, Віттакер не міг убити Гізер Смарт.

— А він... твій бойфренд... він теж там був? — тихо спитала Робін.— У той час, коли ти... ну, ти зрозуміла.

— Шо тут у біса коїться?

Робін звела очі. Стефані перелякано висмикнула руку.

Над ними стояв Віттакер. Робін умить впізнала його за фотографіями, які бачила в інтернеті. Він був високий, з широкими плечима, але худорлявий. Стара чорна футболка полиняла так, що була вже майже сіра. Золотий погляд очей (мов у священика-єретика) зачаровував своєю пильністю. Попри брудне волосся, попри виснажене жовте обличчя, попри той факт, що Віттакер був їй огидний, Робін відчувала навколо нього дивний маніакальний ореол, магнетичний потяг — ніби сморід падла. Подібно до всього брудного й зіпсутого, Віттакер пробуджував цікавість, тим сильнішу, що вона була ганебна.

— Ти хто така? — спитав він не так агресивно, як майже муркочучи. Дивився він просто у викот її сукні.

— Я зіштовхнулася з вашою дівчиною отам під забігайлівкою,— пояснила Робін.— От пригостила її.

— Та ти шо?

— Ми зачиняємося! — гукнула офіціантка.

Робін бачила, що поява Віттакера переповнила чашу її терпіння. Тунелі у вухах, татуювання, погляд маніяка, запах — годі уявити, в якому закладі з їжею радо вітатимуть такого персонажа.

Стефані здавалася нажаханою, хоча Віттакер майже повністю її ігнорував. Уся його увага була прикута до Робін, а та почувалася неймовірно ніяково, коли сплатила за чеком, а тоді встала й вийшла на вулицю; Віттакер тримався просто за нею.

— Ну, бувай,— слабким голосом сказала Робін до Стефані.

Вона шкодувала, що не має такої сміливості, як Страйк. Той кликав Стефані піти геть просто під носом у Віттакера, але в Робін раптом пересохло в роті. Віттакер усе роздивлявся її, ніби знайшов щось рідкісне й прекрасне у купі гною. За ними офіціантка замикала двері на засув. Сонце в смерку кидало холодні тіні на вулицю, яку Робін знала лише розпеченою й смердючою.

— Просто така ти добра, так, любонько? — м’яко спитав Віттакер, і Робін не знала, чого в його голосі більше — злостивості чи солодкості.