Кар'єра лиходія

...що я буду справді собою, справді довершеною, коли позбудуся ноги. Ніхто не розуміє, що то не частина мене, що вона ніколи не буде частиною мене. Близьким дуже важко зрозуміти мою потребу в ампутації, вони гадають, що то мої фантазії, але ви зрозумієте...

«Все не так»,— подумав Страйк, відкладаючи ксерокопію на стільницю, і відзначив, що дівчина дуже чітко й акуратно написала

свою адресу в Шепердс-Буші, щоб його порада щодо того, як найкраще відрізати собі ногу, точно знайшла адресатку. Лист було підписано іменем Келсі — без прізвища.

Вордл, який і досі читав другого листа, пирхнув, водночас розважаючись і відчуваючи огиду.

— Чорт забирай, ти це читав?

— Ні,— зізнався Страйк.

У бар набивалося дедалі більше молоді. Вони з Вордлом були не єдиними людьми за тридцять, але головно всі були молодші. Страйк помітив симпатичну бліду дівчину, нафарбовану в дусі старлеток сорокових років, з тонкими чорними бровами, яскраво-червоною помадою та пудрово-блакитним волоссям, накрученим у «вікторі-роллз». Вона виглядала свого кавалера.

— Листи від психів читає Робін і, якщо треба, дає мені коротке резюме.

— «Я хочу масажувати твою куксу,— вголос зачитав Вордл.— Хочу, щоб ти мав мене за живу милицю. Хочу, щоб...» Бляха-муха, оце фізично неможливо...— Він перевернув листа.— «РЛ». Можеш розібрати адресу?

— Ні,— відповів Страйк, вглядаючись у лист. Почерк був щільний і дуже нерозбірливий. Єдиним словом, яке вдалося прочитати з першого разу, було «Волтемстоу».

— А хто казав «буду на шинквасі», Ерику?

Дівчина з блакитним волоссям і червоними губами підійшла до столика з напоєм у руці. На ній була шкірянка, під шкірянкою — літня сукня у стилі сорокових.

— Вибачай, мала, забалакався про роботу,— анітрохи не знітився Вордл.— Ейприл, це Корморан Страйк. А це моя дружина,— додав він.

— Привіт,— мовив Страйк, простягаючи велику руку. Йому ніколи б не спало на думку, що у Вордла така дружина. Вордл навіть якось більше почав йому подобатися, хоча Страйк був надто утомлений, щоб розбирати конкретні причини.

— О, це ти! — просяяла Ейприл, а Вордл забрав ксерокопії листів зі столу, згорнув і сховав у кишеню.— Корморан Страйк! Я про тебе стільки чула! Лишишся послухати гурт?

— Не думаю,— люб’язно відповів Страйк. Вона була дуже гарненька.

Ейприл, здається, не хотіла, щоб він ішов. Зараз прийдуть ще друзі, повідомила вона, і справді за кілька хвилин з’явилося ще шестеро людей. У компанії було дві жінки без пари. Страйк дозволив умовити себе і пішов з ними нагору, де була маленька сцена і сила-силенна людей. Відповідаючи на його питання, Ейприл розповіла, що працює стилісткою і сьогодні була на зйомці для журналу, а ще — це вона сказала цілком буденно — танцює бурлеск.

— Бурлеск? — голосно перепитав Страйк, бо на сцені знову завівся мікрофон, і всі закричали й заревли, протестуючи. «То ж якийсь стриптиз із витребеньками»,— подумав він, а Ейприл повідомила, що її подружка Коко (дівчина з томатно-червоним волоссям помахала йому пальчиками) теж танцівниця бурлеску.

Компанія була приємна, ніхто з чоловіків не виявляв обтяжливої сухості, з якою говорив до Страйка Метью щоразу, як з’являвся на його орбіті. Страйк давно не бував на живих концертах. Мініатюрна Коко вже висловила бажання, щоб хтось її підняв, бо нічого ж не видно...

Та коли на сцену вийшов гурт, Страйка несамохіть відкинуло в давні часи і до людей, про яких він намагався не думати. В повітрі пахне потом, налаштовуються гітари, гудить відкритий мікрофон... Статурою і худорляво-андрогінним виглядом вокаліст нагадав Страйку Віттакера.

Чотири акорди, і Страйк зрозумів, що не залишиться. Гурт і їхній важкий гітарний інді-рок були нормальні: грали добре, а вокаліст, попри невдалу подібність до Віттакера, мав непоганий голос. Проте Страйк колись надто часто опинявся в такій атмосфері й не мав змоги піти; а сьогодні мав свободу вийти на свіже повітря, в тишу, і вирішив скористатися цією прерогативою.

Попрощавшись із Вордлом і всміхнувшись Ейприл, яка підморгнула і помахала йому рукою, він пішов, завдяки своїм габаритам легко прокладаючи шлях крізь натовп, пітний і задиханий. Коли «Айлінгтон Бойз Клаб» доспівав першу пісню, Страйк був уже у дверях. Аплодисменти були схожі на град, що барабанить по бляшаному даху. За хвилину Страйк уже простував геть, з полегшенням вслухаючись у гуркіт машин.

13

In the presence of another world.

Blue Oyster Cult, “In the Presence of Another World”[10]

Вранці в суботу Робін сіла з мамою в старий сімейний «лендровер» і з маленького містечка Мессем поїхала до ательє у Гарроґейті, де перешивали весільну сукню Робін. Треба було переробити модель, бо сукню планували для церемонії в січні, а носити доведеться у липні.