Кар'єра лиходія

Робін розм’якла і простягнула руку, а Метью підморгнув і стис її пальці. Тоді Лінда поставила між ними таріль з картопляним пюре і повідомила, що віддає їм старий «лендровер».

— Що? — збентежився Метью.

— Ти ж постійно кажеш, що хочеш машину,— сказала Робін, захищаючи маму.

— Так, але «лендровер»? У Лондоні?

— А чому ні?

— Це зруйнує його імідж,— пояснив брат Робін, Мартін, який щойно увійшов до кімнати з газетою в руці; він дивився перелік учасників сьогоднішніх Великих національних кінних перегонів.— А от для тебе, Роб, те, що треба. Так і уявляю, як ви зі Шкутильгайлом їдете казна-куди на місце вбивства.

Метью зціпив зуби.

— Стули пельку, Мартіне,— огризнулася Робін, сердито глянувши на молодшого брата. Той сів за стіл.— Я б подивилася, як ги називаєш Страйка Шкутильгайлом в обличчя,— додала вона.

— Та він посміється,— холодно озвався Мартін.

— Бо ви такі схожі? — нервово спитала Робін.— Обидва з медалями, ризикували життям і кінцівками?

З чотирьох дітей у родині Еллакоттів тільки Мартін не вступив до університету і тільки Мартін досі мешкав з батьками. Він дуже ображався на будь-які натяки на власну нездібність.

— Це ти що, бляха, хочеш сказати — що я маю бути в армії? — запалився він.

— Мартіне! — різко сказала Лінда.— Стеж за язиком!

— А на тебе вона не нападає за те, що маєш дві ноги, Метте? — спитав Мартін.

Робін відкинула ніж і виделку і вийшла з кухні. Перед нею знову постав образ відрізаної ноги: з мертвої плоті стирчить блискучо-біла кістка-суреля, нігті трохи брудні — мабуть, власниця планувала почистити їх і нафарбувати, перш ніж показувати світу...

Тепер Робін плакала — плакала вперше з миті, коли взяла пакунок. Візерунок на старому килимовому покритті на сходах розплився, клямку на дверях довелося шукати навпомацки. Дійшовши до ліжка, вона упала долілиць на чисту пухову ковдру. Плечі трусилися, груди ходили ходором; Робін затулила мокре обличчя руками, намагаючись притишити ридання. Вона не хотіла, щоб хтось із близьких пішов слідом; не хотіла говорити, щось пояснювати; Робін кортіло просто побути на самоті й дати волю емоціям, які вона стримувала протягом цілого робочого тижня.

Братові теревені про Страйкову ампутовану кінцівку були ніби відлунням Страйкових власних жартів про відрізану ногу. Загинула жінка — мабуть, за страшних, жорстоких обставин — і всім, крім Робін, ніби й байдуже. Смерть і різницький сікач зробили з невідомої жінки шмат м’яса, загадку, яку треба розгадати, і тільки Робін, здається, пам’ятає, що та нога належала людині, яка всього тиждень тому ще жила, дихала...

Проридавши хвилин десять, вона перекотилася на спину, розплющила заплакані очі й оглянула свою стару спальню, ніби та могла подарувати якусь підтримку.

Колись ця кімната здавалася Робін найбезпечнішим місцем на світі. Покинувши університет, Робін три місяці просиділа тут, заледве виходячи, щоб поїсти. Тоді стіни були яскраво-рожеві — помилка в оздобленні, яку вона зробила у віці шістнадцятьох років. Робін розуміла, що вийшло не дуже, але не хотіла просипі батька перефарбувати, тож затулила кричущий колір якомога більшою кількістю плакатів. У ногах ліжка повісила великий постер з гуртом «Дестиніз Чайлд». Тепер тут були тільки гладенькі блідо-зелені шпалери, які поклеїла мама, коли Робін покинула батьківський дім і поїхала в Лондон до Метью, але Робін легко могла уявити, як Бейонсе, Келлі Роуленд і Мішель Вільямс дивляться на неї з обкладинки свого альбому «Та, що вижила». Той образ був нерозривно пов’язаний з найстрашнішим періодом її життя.

Тепер на стінах було тільки два фото у рамках. На одному — Робін у шостому класі в останній день навчання (на задньому плані — Метью, найвродливіший хлопчик на паралелі; він відмовився корчити міни чи вдягати дурного капелюха). На другому — дванадцятирічна Робін сидить верхи на своєму шотландському поні на ймення Ангус. То була волохата, сильна і вперта істота, яка жила на дядьковій фермі й яку Робін обожнювала попри її норов.

Виснажена й нещасна, вона все зморгувала сльози і ребром долоні витирала мокре обличчя. З кухні під її кімнатою лунали притишені голоси. Напевно, мама радить Метью якийсь час її не займати. Робін сподівалася, що він послухається. Настрій був просто проспати решту вихідних.

За годину Робін досі лежала на двоспальному ліжку, сонно поглядаючи крізь вікно на верхівку липи в садку, коли Метью постукав у двері й зайшов з горнятком чаю.

— Твоя мама подумала, що ти захочеш чаю.

— Дякую,— сказала Робін.

— Ми будемо дивитися перегони. Март поставив велику суму на Баллабригса.

Ані слова про її засмученість чи грубі коментарі Мартіна; Метью поводився так, ніби вона себе осоромила, а він от пропонує їй вихід. Робін одразу зрозуміла, що він не усвідомлює, які почуття розбудила у ній та жіноча нога, її вигляд, доторк до неї. Ні, Метт просто дратується, що Страйк, з яким ніхто з Еллакоттів навіть не був знайомий, знову став темою для розмови на вихідні. Просто повторюється історія з Сарою Шедлок на матчі.

— Я не люблю спостерігати, як коні ламають карк,— сказала Робін.— А ще в мене є робота.