Кар'єра лиходія

Знайти її дитину голою, закривавленою, прив’язаною до ліжка? То був один з найнеприємніших елементів його роботи — говорити з родичами про речі, яких було зазнали дорогі їм люди.

— ...зміг їй допомогти.

Місіс Баньян висякалася у носовичок, видобутий з чорної сумки. Страйк бачив, що вона з того покоління жінок, які не мають звички заходити до пабів самі й точно не купуватимуть напої, якщо поруч немає чоловіка, який пройде замість них це випробування.

— Дозвольте вас пригостити.

— Просто апельсиновий сік,— вимовила місіс Баньян, витираючи очі.

— А щось поїсти,— наполягав Страйк, бо сам хотів замовити пікшу в пивному клярі й смажену картоплю.

Коли він замовив страви й повернувся до місіс Баньян, та спитала, що він робить у Мелроузі, й відразу стало зрозуміло, чому жінка так переймається.

— Він же не повернувся? Донні? Невже повернувся?

— Наскільки знаю — ні,— відповів Страйк.— Я не знаю, де він.

— Ви гадаєте, то він...

Вона зашепотіла.

— Ми прочитали в газеті... писали, що вам хтось надіслав... надіслав...

— Так,— кивнув Страйк.— Я не знаю, чи Лейнг має до цього стосунок, але хотів би його знайти. Здається, він приїздив до матері, коли вийшов з в’язниці.

— Ой так, чотири чи п’ять років тому, десь так,— підтвердили Маргарет Баньян.— Прийшов, вломився до хати. В неї хвороба Альцгеймера. Місіс Лейнг не могла його зупинити, але сусіди подзвонили його братам, і ті його викинули геть.

— Взяли й викинули?

— Донні наймолодший. У нього четверо старших братів. То міцні хлопи,— відповіла місіс Баньян,— усі четверо. Джеймі живе в Селкірку — він усе кинув і примчав сюди, щоб виштовхати Донні з материного будинку. Кажуть, аж вибив з нього дух.

Тремкою рукою вона піднесла до губ апельсиновий сік I провадила:

— Ми про все те чули. Наш друг Браян — ви з ним оце познайомилися — то він бачив бійку на вулиці. Четверо проти одного, всі горлають, мов дурні. Хтось подзвонив у поліцію. Джеймі тримав попередження. Але йому те байдуже,— додала місіс Баньян.— Вони не стерплять, щоб Донні підійшов близько до них чи до матері. Вони його вигнали з міста. Я так злякалася,— вела далі вона.— За Рону. Донні завше казав, що як вийде, то знайде її.

— І що, знайшов? — спитав Страйк.

— Ой так,— нещасним голосом відповіла Маргарет Баньян.— Ми знали, що знайде. Вона переїхала до Глазго, знайшла роботу в туристичній агенції. А Донні все одно знайшов. Рона півроку боялася, що він прийде, і він таки прийшов. Прийшов увечері просто до неї в квартиру, але був хворий. Не такий, як раніш.

— Хворий? — різко перепитав Страйк.

— Не згадаю, що там з ним таке, артрит чи що, а ще Рона сказала, що він набрав вагу. Прийшов до неї в квартиру, знайшов її, але дяка Богові,— гаряче додала місіс Баньян,— у неї в гостях був наречений. Його звати Бен,— пояснила вона, аж розквітнувши, на зів’ялих щоках з’явився рум’янець,— і він поліціянт!

Видно було, що, на її думку, Страйкові буде особливо приємно це чути — ніби вони з Беном члени якогось великого братства детективів.

— Вони тепер побралися,— додала місіс Баньян.— Дітей немає, бо... ну, ви знаєте чому...

І тут без попередження прорвалися сльози й заструменіли за окулярами по щоках місіс Баньян. Жахіття, що трапилося десять років тому, раптом стало знов свіжим і болючим, ніби на стіл перед ними вивалили гірку нутрощів.

— ...Лейнг устромив у неї ножа,— прошепотіла місіс Баньян. Вона сповідувалася Страйкові, мов лікарю чи священику, розповідала таємниці, тягар яких несла, та не могла розповісти друзям: а він уже знав найстрашніше. Поки вона намацувала у прямокутній сумці носовичок, Страйк пригадав велику пляму крові на простирадлі, зідрану шкіру на зап’ястку — Рона намагалася звільнитися. Дякувати Богові, що її мама не могла зазирнути йому в голову.

— Він устромив у неї ножа... її намагалися, ну, полікувати...

Місіс Баньян тремко й глибоко втягнула в себе повітря. Перед ним поставили два тарелі з їжею.

— Але вони з Беном чудово проводять відпустки,— прошепотіла вона, мов у лихоманці, витираючи худі щоки, потім підняла окуляри, щоб витерти під очима.— І ще розводять... розводять німецьких вівчарок.

Страйк був страшенно голодний, але не міг почати їсти одразу після обговорення того, що було заподіяно Роні Лейнг.

— У них з Лейнгом була дитина, так? — спитав він, пригадавши мляве скигління істоти поруч із закривавленою і зневодненою матір’ю.— Малому зараз уже років десять, ні?

В-він помер,— прошепотіла місіс Баньян, у якої з підборідні крапали сльози.— Ще немовлям. Мале було таке хворобливе... То сталося за два дні після того, як Д-донні посадили. І в-він — Донні — дзвонив їй з тюрми і сказав, що то Рона убила... убила дитя... і що він сам її вб’є, як вийде...

Страйк поклав велику руку на плече заплаканої жінки, тоді підвівся і підійшов до молодої барменки, яка дивилася на них, роззявивши рота. Бренді для тендітної, мов горобчик, істоти здався заміцним. Страйкова тітка Джоан, трохи старша за місіс Баньян, завжди мала за ліки для нервів портвейн. Страйк узяв склянку портвейну і поніс жінці.

— Ось. Випийте.