Кар'єра лиходія

В кінці вулиці на нього знову виплигнули чорне й жовте, і Страйк зрозумів, чому «Корабель» пофарбовано в ці кольори. Тут він знову побачив жовту троянду — на табличці, яка проголошувала, що ось клуб регбі міста Мелроуз. Страйк затримався біля низького паркану і, вклавши руки у кишені, задивився на гладеньку рівну смугу ясно-трав’яного оксамиту, оточену деревами, на жовті ворота, що сяяли під сонцем, трибуни праворуч, округлі вигини пагорбів оддалік. Поле було доглянуте, мов храм, і на диво добре облаштоване, як на таке маленьке містечко.

Поглядаючи на оксамитову траву, Страйк згадав Віттакера — як той смердів і курив у кутку сквоту, а Леда лежала поруч і з роззявленим ротом слухала про його тяжке життя: довірлива й, мов пташеня, охоча до тих байок, що плів їй Віттакер (тільки тепер Страйк це зрозумів). На Ледин погляд, школа Гордонстоун була мов Алькатрас: як обурливо, що її стрункого поета виганяли в жорстоку шотландську зиму, штовхали, кидали на землю — у бруд — під дощем.

«Ой, тільки не регбі, котику. Біднесенький... ти — і регбі!»

А коли сімнадцятирічний Страйк (у якого нижня губа розпухла, бо ходив до боксерського клубу) стиха засміявся над своєю домашньою роботою, Віттакер схопився на ноги і закричав на нього (він балакав отим бридким псевдо-кокні):

«З чого ти, бляха, іржеш, тупоголовий?»

Віттакер не терпів, щоб з нього сміялися. Він хотів, прагнув обожнення; коли не обожнюють — підійде страх чи ненависть як доказ його влади. Але посміх був ознакою чужої вищості, а отже, нестерпний.

«Шо, хочеш такого, тюхтію малий? Уже собі так і уявило, шо воно в офіцерському класі, зірка регбі, бачте! Хай багатий татко запроторить його до Гордонстоуну!» — Це Віттакер закричав уже до Леди.

«Заспокойся, любчику! — відповіла та, а тоді мовила до Корморана хіба трішки суворішим тоном: — Годі, Корме!»

Страйк уже підвівся і зібрався, готовий і радий битися з Віттакером. Тоді вони найближче підійшли до бійки, але мама стала між ними, поклавши тонкі руки з безліччю каблучок кожному на груди, що важко піднімалися й опадали. Страйк моргнув, і залите сонцем поле — місце безневинних звитяг і радості — повернулося. Він відчував запах листя, трави, теплої гуми від дороги поруч. Повільно розвернувшись, пішов до «Корабля», мріючи про випивку, але підступна підсвідомість ще не закінчила з ним. Погляд на те гладеньке поле для регбі збудив ще один спогад: чорнявий і темноокий Ноель Брокбенк мчить на нього з розбитою пляшкою у руці. Брокбенк був масивний, сильний, швидкий: справжній регбіст-фланкер. Страйк пригадав, як його власний кулак злетів у повітря збоку від тієї розбитої пляшки, ударивши точно тої самої миті, коли скло вже торкнулося його горла...

Сказали, що в Брокбенка був перелом потиличної кістки. З вуха текла кров. Значно пошкоджено головний мозок.

— Чорт, чорт, чорт,— бурмотів собі під ніс Страйк у такт крокам.

«Лейнг, ти сюди по нього приїхав. По Лейнга».

Він пройшов під металевим галеоном з ясно-жовтими вітрилами, що висів над входом у «Корабель». Усередині була табличка: «Єдиний паб у Мелроузі».

Паб миттєво справив на Страйка заспокійливий вплив: жевріння теплих тонів, блискуче скло й мідь; килимове покриття, і хоже на клаптикову ковдру з неяскравих відтінків брунатного, червоного й зеленого; стіни — теплий персиковий тиньк і голий камінь. Усюди були ознаки одержимості мелроузців спортом: на дошці записано найближчі матчі, довкола — кілька величезних плазмових екранів. Навіть над пісуарами (Страйк не мочився вже кілька годин) висів маленький телевізор — на той раз, якщо ситуація на полі напружена, а сечовий міхур уже лускає.

Пам’ятаючи, що ще повертатися до Единбурга в машині Гардакра, Страйк купив собі півпінти «Джона Сміта», сів на шкіряний диван навпроти шинкваса і заходився читати ламіноване меню, сподіваючись, що Маргарет Баньян приїде вчасно, бо корило їсти.

Вона запізнилася всього на п’ять хвилин. Хоч Страйк заледве пам’ятав, яка з себе її донька, а саму місіс Баньян ніколи не бачив, її виказав вираз обличчя — суміш остраху й очікування, з яким вона задивилася на нього, стоячи у дверях.

Страйк підвівся, і жінка кинулася до нього, обіруч тримаючи велику чорну сумку.

— Це ви,— задихано вимовила вона.

Місіс Баньян було років шістдесят; вона була невеличка і тендітна на вигляд, носила окуляри в металевій оправі, а обличчя під туго завитими світлими кучерями було стривожене.

Страйк простягнув велику долоню і потиснув їй руку — холодна й тонкокістна, вона трохи тремтіла.

— Гі тато сьогодні в Гавіку, не зміг прийти, я йому дзвонила, то він вам переказує, що ми ніколи не забудемо того, що ви зробили для Рони,— на одному подиху вимовила місіс Баньян. Вона сіла на диван поруч зі Страйком, не зводячи з нього захоплено-знервованого погляду.— Ніколи не забудемо! Ми про вас усе читаємо в газетах. Дуже шкода вашої ноги. Ви врятували Рону! Врятували...

Її очі готові були наповнитися слізьми.

— ...ми були такі...

— Я радий, що зміг...