Кар'єра лиходія

Страйк тим часом роздивився Робін достатньо добре, щоб вжахнутися з її вигляду. Він ніколи не бачив її такою блідою, з такими набряклими й червоними очима. Сівши за стіл і готуючись слухати, що там Шпеник зібрав на Віттакера, Страйк подумав: «Що той паскудник їй заподіяв?» На якусь мить — до того, як уся його увага зосередилася на Шпенику,— Страйк уявив, з яким задоволенням дає Метью прочухана.

— Чо’ пика така потворна, Куше? — спитав Шпеник, зручно влаштовуючись у кріслі навпроти й енергійно хрумтячи пальцями. Цю звичку він мав з підліткового віку, і Страйкові шкода було людини, яка додумається просити його припинити.

— Не виспався,— пояснив Страйк.— Кілька годин тому приїхав з Шотландії.

— Зроду не був у Шотландії,— повідомив Шпеник.

Страйк не знав, чи Шпеник узагалі хоч раз виїздив з Лондона.

— Що ти маєш для мене?

— Він ше не здох,— відповів Шпеник, припинивши хрумтіти пальцями, і видобув з кишені пачку «Мейферу». Клацнув дешевою запальничкою, не питаючи дозволу. Подумки знизавши плечима, Страйк дістав власні цигарки — «Бенсон-енд-Геджес» — і позичив запальничку.— Бачив його дилера. Той чорт каже, шо він у Кетфорді.

— Вже не в Гекні?

— Коли не завів клона, то вже не. Але я, Куше, клонів не шукав. Даси ще грошенят — пошукаю.

Страйк пирхнув. Люди часто недооцінювали Шпеника — собі на горе. Оскільки він вигляд мав такий, ніби встиг скуштувати всі незаконні речовини на світі, та ще й постійно смикався, знайомі часто помилково гадали, що Шпеник під чимось. Насправді він був меткіший і тверезіший за багатьох бізнесменів під кінець робочого дня, хіба що невиліковний злочинець.

— Адреса є? — спитав Страйк і підштовхнув до Шпеника записник.

— Ше не,— відповів Шпеник.

— Він десь працює?

— Каже, шо гастрольним адміністратором у якихось металістів.

— Але?

— Та сутенер він,— буденно відповів Шпеник. У двері постукали.

— Хтось хоче кави? — спитала Робін. Страйк бачив, що вона спеціально ховає обличчя в тіні. Знайшов поглядом її руку: обручки не було.

— Дяка,— озвався Шпеник.— Два шматочки цукру.

— Не відмовлюся від чаю, дякую,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею, і водночас дістав зі стола стару бляшану попільничку, яку поцупив у барі в Німеччині. Підштовхнув її до Шпеника, поки той не почав струшувати попіл — а скурив уже чимало — на підлогу.

— Звідки ти знаєш, що він сутенер?

— Знаю іншого чорта, так той казав, шо бачив його зі шворкою,— пояснив Шпеник. Страйк досить добре знав кокнійський сленг з його римами, щоб зрозуміти: йдеться про «хльорку», тобто повію.— Каже, Віттакер з нею живе. Зовсім молода. Заледве законного для злягання віку.

— Ось як,— мовив Страйк.

Він мав справу з проституцією у різних варіаціях, відколи став детективом, але це було інше: йшлося про колишнього вітчима, про чоловіка, якого його мама кохала і романтизувала, від якого народила дитину. В кімнаті ніби повіяло Віттакером: невипраним одягом, звірячим смородом.

— Кетфорд,— повторив Страйк.

— Ага. Якшо хочеш, я ше пошукаю,— кивнув Шпеник, ігноруючи попільничку і трусячи попіл на підлогу.— Сильно воно тобі дороге, га, Куше?

Поки обговорювали плату — з гумором, але і з прихованою серйозністю двох чоловіків, які знають, що без грошей Шпеник і пальцем не поворухне, Робін принесла каву. Тепер світло падало їй на обличчя; вигляд вона мала жахливий.

— Я закінчила з важливими листами,— сказала вона Страйкові, вдаючи, що не помічає питання в його очах.— Тепер вийду і займуся Платиною.

Шпеника ця заява глибоко заінтригувала, але ніхто йому нічого не пояснив.

— З тобою все гаразд? — спитав Страйк, жалкуючи, що тут сидить Шпеник.

— Нормально,— відповіла Робін і зробила жалюгідну спробу усміхнутися.— Зв’яжемося пізніше.

— Платиною займеться? — з цікавістю спитав Шпеник, коли зачинилися зовнішні двері.

— Це не так цікаво, як можна подумати,— відповів Страйк і відкинувся на стільці, щоб визирнути у вікно. Робін у своєму тренчі вийшла з будівлі, пішла з Денмарк-стріт і зникла з очей. З гітарної крамниці навпроти виступив високий чоловік у шапці й рушив у тому самому напрямі, але увагу Страйка уже перетягнув на себе Шпеник, який спитав:

— То шо, Куше, тобі реально ногу привезли?

— Так,— кивнув Страйк.— Відрізали, поклали в коробку і доправили кур’єром.

— Шоб мене видрючили та ше й навпаки,— тільки і мовив Шпеник, а його нелегко було шокувати.

Коли він пішов зі стосиком банкнот за вже надані послуги й обіцянкою такої самої суми за подальші відомості про Віттакера, Страйк набрав Робін. Та не взяла слухавки, але це було не дивно, бо вона могла бути в ситуації, коли розмовляти незручно. Страйк написав їй повідомлення:

Дай знати, коли будеш десь, куди я можу під’їхати.

Далі Страйк сів за її стіл, збираючись виконати свою частину роботи по відповідях на питання і сплаті рахунків.