Кар'єра лиходія

— Нормально,— насилу відповіла вона. Старалася триматися професійно, як і потрібно Страйкові.

— Я ще в офісі,— сказав він.— Кажеш, ти на Тоттенгем-Корт-роуд?

— Вибач, треба йти,— стримано-холодним голосом вимовила Робін і поклала слухавку. Страх заплакати став настільки великий, що довелося закінчити розмову. Вона вирішила, що Страйк зараз запрононує зустрітися, і тоді вона йому все розкаже — а цього не можна робити.

По обличчю раптом покотилися сльози. В неї більше нікого немає. Ну от! Нарешті вона це визнала. Всі ті люди, з якими вони зустрічалися на вихідні й ходили на регбі, то друзі Метью, колеги, давні університетські приятелі. А в неї був тільки Страйк.

— О Боже,— прошепотіла Робін, витираючи сльози рукавом плаща.

— Серденько, що з тобою? — спитав з арки беззубий волоцюга.

Робін не дуже розуміла, як саме опинилася в «Тоттенгемі». Просто тут були знайомі працівники, вона знала, де жіночий туалет, а ще сюди ніколи не ходив Метью. Робін просто хотіла сісти в тихий куток, де можна буде пошукати собі якийсь дешевий прихисток. Також кортіло випити — що для Робін не було характерно. Умившись холодною водою у вбиральні, вона купила келих червоного вина, сіла за столик і дістала мобільний.

Ще один неприйнятий дзвінок від Страйка.

Чоловіки біля шинкваса поглядали на неї. Робін розуміла, на кого схожа — заплакана, самотня, з великою сумкою. Ну, нічого не вдієш. Вона набрала у віконці пошуку: «Травелодж біля Тоттенгем-Корт-роуд», і почала чекати (сигнал був слабкий), п’ючи вино, мабуть, трохи швидше, ніж варто було натщесерце. Ні сніданку, ні обіду: за сьогодні Робін з’їла тільки пакет чипсів і яблуко у студентській кав’ярні, де сиділа над підручниками Платина.

«Травелодж» знайшовся у Гай-Голборні. Згодиться. Робін трохи заспокоїлася, знаючи, де саме ночуватиме. Ретельно уникаючи зорового контакту з чоловіками біля шинкваса, вона підійшла і взяла собі ще один келих. Раптом їй спало на думку, що треба подзвонити мамі, але від такої перспективи сльози знов ударили в повіки. Вона не готова мати справу з Ліндиною любов’ю і розчаруванням — поки що не готова. До пабу увійшов кремезний чолов’яга у шапці, але вся увага Робін була зосереджена на решті й вині; не можна давати всім цим сповненим надій чоловікам на барі навіть найменшого приводу вирішити, ніби її цікавить їхня компанія.

Після другого келиха вина Робін розслабилася. Пригадала, як тут, у цьому самому пабі, Страйк напився так, що ледь ноги пересував. То був єдиний вечір, коли він поділився особистим. Мабуть, подумала Робін, піднімаючи очі до вітража під стелею, це і є справжня причина, з якої її сюди потягнуло. В цей бар слід ходити, коли виявляєш, що кохана людина зрадила тобі.

— Ти сама? — спитав чоловічий голос.

— Чекаю на друга,— відповіла Робін.

Чоловік розпливався перед очима: жилавий блондин з вицвілими блакитними очима. Зрозуміло було, що він їй не повірив.

— А можна з тобою почекати?

— Ні, не можна,— відповів інший голос — знайомий.

Це був Страйк: здоровезний і насуплений, він злісно глянув на чужинця, і той неохоче пішов до своїх друзів на барі.

— А ти тут що робиш? — спитала Робін, з подивом виявивши, ЩО після двох келихів вина язик став нечутливим і неслухняним.

— Тебе шукаю,— відповів Страйк.

— А звідки ти знав, що я...

— Я — детектив. Це вже котрий? — спитав він, глянувши на її келих з вином.

— Перший,— збрехала Робін, і Страйк пішов до шинкваса по вино для неї і пінту темного для себе. Поки він робив замовлення, кремезний чоловік у шапці вислизнув за двері, але Страйка більше цікавив блондин, який усе поглядав на Робін і облишив її тільки тоді, коли повернувся похмурий Страйк з напоями і сів навпроти неї.

— Що відбувається?

— Нічого.

— От не треба цього. Ти бліда як смерть.

— Ну,— мовила Робін і зробила великий ковток вина,— вважай що підняв мені настрій.

Страйк видав короткий смішок.

— Нащо тобі ця сумка?

А коли Робін не відповіла, спитав:

— І де твоя каблучка?

Вона розтулила рота, щоб відповісти, але підступні сльози піднялися і потопили слова. Недовга внутрішня боротьба, ще ковток вина, і Робін зважилася:

— Я більше не заручена.

— Чого?

— Ого, ну ти даєш.

«Я п’яна,— подумала вона, ніби дивлячись на себе не з власного тіла.— Гляньте. Напилася з двох з половиною келихів вина, не їла, не спала».

— Що даю? — здивувався Страйк.

— Ми ж не говоримо про особисте... ти не говориш про особисте.

— Та я в цьому самому пабі перед тобою всеньке нутро був вивернув.

— Один раз,— відповіла Робін.

З рум’янцю на її щоках і нерозбірливості мови Страйк виснував, що це таки не другий келих вина. Потішений і занепокоєний водночас, він сказав:

— Гадаю, тобі слід поїсти.

— Ото саме це я тобі казала,— відповіла Робін,— в отой вечір, коли ти... і ми їли кебаби... А я не їстиму,— додала вона з гідністю,— кебаб.

— Добре,— сказав на це Страйк.— Ми в Лондоні, знаєш. Мабуть, знайдемо, що попоїсти, й окрім кебабів.

— Я люблю чипси,— повідомила Робін, і Страйк купив їй чипсів.