Кар'єра лиходія

— Чорт забирай, та не може це бути Кореш,— у розпачі мовив Страйк і провів рукою по густій кучерявій чуприні, на якій

від того жесту навіть сліду не лишилося.— Він — професійний бандит! Якби він дізнався, що я дав проти нього свідчення, і захотів би помсти, він би мене просто пристрелив. Не став би він вовтузитися з відрізаними ногами і химерними текстами, привертаючи до себе увагу поліції. Він — людина ділова.

— А Вордл і досі гадає, що це він?

— Так,— відповів Страйк,— але він незгірше за інших знає, що процедура анонімних свідчень — така, що там нічого не просочиться. Бо інакше по всенькому Лондону лежали б мертві поліціянти.

Від подальшої критики Вордла він утримався, хоч це і вартувало зусиль. Той поводився помірковано і допомагав, а міг би чинити Страйкові перепони. Страйк не забув, що коли лондонська поліція минулого разу мала з ним справи, то його протримали в кімнаті для допитів аж п’ять годин — головно з примхи ображених офіцерів.

— А що ті двоє, яких ти знаєш з армії? — спитала Робін притишеним голосом, бо за сусідній стіл сіла група офісних працівниць.— Брокбенк і Лейнг. Чи вони когось убили? Тобто,— додала вона,— я знаю, що вони солдати, але так, щоб не в бою?

— Я не здивуюсь, якщо Лейнг когось прикінчив,— відповів Страйк,— але наскільки мені відомо, на момент, коли він сів, такого не було. Він порізав ножем колишню дружину — зв’язав і порізав. Сів на десять років, і не думаю, що там його перевиховали. Вже чотири роки як на волі — купа часу, щоб вчинити вбивство. Я тобі не сказав — я в Мелроузі зустрів його екс-тещу. Вона гадає, що після в’язниці Лейнг поїхав до Ґейтсгеда, а нам відомо, що 2008-го він міг проживати в Корбі... але,— додав Страйк,— вона мені також сказала, що він був хворий.

— Хворий на що?

— Якась форма артриту. Деталей вона не знає. Чи могла недужа людина зробити те, що ми бачили на тих фото? — Страйк узяв меню.— Так. Я вмираю з голоду, а ти вже два дні харчуєшся чипсами.

Страйк замовив сайду з картоплею, Робін — «сніданок орача». Тоді Страйк знову змінив тему.

— Тобі жертва була схожа на двадцятичотирьохрічну?

— Я... в-важко сказати,— відповіла Робін і не зуміла відкинути образ голови з круглими гладенькими щічками й інеєм на білих очах.— Ні,— додала вона по короткій паузі.— Я подумала, що вона... молодша.

— От і я теж.

— Здається, я... до вбиральні,— сказала Робін, підводячись.

— Ти в нормі?

— Треба попісяти — забагато чаю випила.

Страйк подивився їй у спину, тоді допив пінту й обміркував те. про що не казав поки що ані Робін, ані комусь ще.

В Німеччині жінка-детектив показувала йому дитячий твір. Страйк пам’ятав останні рядки, написані акуратним дівочим почерком на блідо-рожевому папері.

Панна змінила ім’я і стала Анастасією, і пофарбувала волосся. І ніхто не знав, куди вона поїхала. Вона зникла.

«Ти б це хотіла зробити, Британі? — м’яко питала пані детектив на записі, який пізніше дивився Страйк.— Ти б хотіла утекти і зникнути?»

«Це просто оповідання! — наполягала Британі, намагаючись презирливо засміятися. Вона міцно зчепила пальці, перекрутила ноги разом. Тонке світле волосся звисало обабіч блідого веснянкуватого обличчя. Окуляри сиділи на носі криво. Страйкові вона була схожа на жовтого хвилястого папужку.— Я це все просто вигадала!»

Скоро аналіз ДНК покаже, хто ця жінка в холодильнику, а далі поліція почне розкопувати, ким Оксана Волошина — якщо так її звали — була насправді. Страйк не знав, наскільки параноїдально з його боку і далі боятися, що тіло може належати Британі Брокбенк. Чому перший лист до нього підписано іменем

Келсі? Чому голова здавалася такою юною, мала такі дитинні пухкі щоки?

— Я зараз мала б стежити за Платиною,— сумно сказала Робін, глянувши на годинник, коли повернулася за стіл. Одна з офісних працівниць за сусіднім столом, вочевидь, святкувала день народження: під розгнуздане хихотіння подруг вона розгорнула червоно-чорний корсет.

— Про це я б не переймався,— неуважно відповів Страйк. Перед ним поставили рибу з картоплею, перед Робін — її сніданок. Кілька хвилин Страйк мовчки їв, тоді відклав ножа й виделку, дістав записника, дещо перевірив у зроблених в Единбурзі в Гардакра нотатках і потягнувся по телефон.

Робін дивилася, як Страйк вводить у пошук слова. Що це він робить?

— Так,— мовив Страйк, переглянувши результати пошуку.— Завтра поїду в Барроу-ін-Фернес.

— Ти... куди? — здивувалася Робін.— Навіщо?

— Брокбенк там — принаймні має бути.

— Звідки ти знаєш?

— В Единбурзі я дізнався, що туди пересилають його пенсію, а щойно перевірив давню адресу родини. В тому будинку нині проживає така собі Голлі Брокбенк. Це явно родичка. Вона має знати, де він. Якщо я дізнаюся, що минулі кілька тижнів Брокбенк був у Камбрії, можна буде дійти висновку, що він не надсилав ніг і не переслідував тебе в Лондоні, еге ж?

— Чому ти не хочеш розповісти мені про Брокбенка? — спитала Робін, примруживши сіро-блакитні очі.

Страйк проігнорував питання.