Кар'єра лиходія

— Поки ти була у вбиральні, я розповів Вордлу про нашого друга в шапці,— сказав Робін Страйк.— Він пообіцяв поставити свою людину під прикриттям поблизу Денмарк-стріт, щоб наглянув за нами кілька днів.

— Як гадаєш, преса повернеться? — спитала Робін, яка ще не мала часу про це похвилюватися.

— Сподіваюся, що ні. Вордл не хоче розголошувати зміст підроблених листів. Каже, що коли надати цьому розголосу, то ми зіграємо на руку психові. Він схиляється до думки, що вбивця щиро намагається мене підставити.

— А ти ні?

— Ні,— відповів Страйк.— Він не настільки поїхав. Відбувається щось дивніше.

Він замовк, і Робін, поважаючи його розумовий процес, і собі мовчала.

— Він нас тероризує — ось що це таке,— повільно вимовив Страйк і почухав неголене підборіддя.— Він хоче все розбурхати, максимально погіршити нам життя, і визнаймо — йому це вдалося. Під офісом чатують поліціянти, викликають нас до Ярду, клієнти порозбігалися, ще й ти...

— За мене не хвилюйся! — одразу озвалася Робін.— Не хочу, щоб ти переймався...

— В Бога й душу, Робін,— розсердився Страйк,— ми обоє з тобою вчора бачили того типа. На думку Вордла, я маю тобі наказати сидіти удома, а я...

— Будь ласка,— промовила Робін, яку знову обсіли ранкові страхи,— не змушуй мене кидати роботу...

— Можливість утекти з дому не варта того, щоб бути вбитою! — Страйк пошкодував про ці слова, щойно вимовив їх.

— Це не втеча,— пробурмотіла Робін.— Я люблю цю роботу. Вранці мені було аж млосно від того, що я тобі розповіла. Я боялася, що ти... тепер вирішиш, ніби я недостатньо міцна.

— Твоя вчорашня розповідь тут ні до чого, як і твоя міцність. Йдеться про психопата, який тебе, можливо, переслідує. Який уже порізав на шматки жінку.

Робін відпила ледь теплого чаю і нічого не сказала. їсти кортіло страшенно. Але на думку про страви з м’ясом її пробивав піт.

— Це ж точно не перше вбивство, правда? — риторично спитав Страйк, темними очима поглядаючи на назви сортів пива над шинквасом.— Відрубав їй голову, відрізав руки й ноги, якісь частини тіла забрав. Хіба це не вимагає підготовки?

— Мабуть, що так,— погодилася Робін.

— Це було зроблено заради втіхи. В нього там у ванній була одноосібна оргія.

Робін уже не знала, голод її мучить чи нудота.

— Маніяк-садист, який образився на мене й вирішив поєднати два хобі,— вголос міркував Страйк.

— Це схоже на котрогось із твоїх підозрюваних? — спитала Робін.— Чи коїв хтось із них раніше вбивство, про яке ти знаєш?

— Так,— відповів Страйк.— Віттакер. Він убив мою маму.

«Але у геть інакший спосіб»,— подумала Робін. Голка прикінчила Леду Страйк, а не ножі. З поваги до Страйка, який здавався дуже похмурим, вона не озвучила цієї думки. Тоді пригадала ще дещо.

— Ти ж знаєш,— обережно почала вона,— що Віттакер цілий місяць тримав у своїй квартирі мертве тіло іншої жінки?

— Так,— відповів Страйк.— Чув про це.

Новина дійшла до нього під час перебування на Балканах — від сестри Люсі. Страйк знайшов фото, на якому Віттакер входить до суду. Колишнього вітчима було годі впізнати — коротка стрижка, борода, тільки застиглі золоті очі лишилися ті самі. Якщо Страйк правильно запам’ятав, Віттакер стверджував, що боявся «нового безпідставного обвинувачення» в убивстві, тож спробував муміфікувати тіло небіжчиці, загорнувши в пакети на сміття і сховавши під підлогою. Захист перед неприхильним суддею наполягав на тому, що до такого нетрадиційного рішення проблеми спричинилося зловживання наркотиками.

— Він же її не вбивав, так? — спитала Робін, намагаючись пригадати, що саме читала у «Вікіпедії».

— Вона була вже місяць як мертва, тож не думаю, що з розтином було все просто,— відповів Страйк. Вираз його обличчя був той самий, який Шпеник нещодавно назвав «пикою».— Особисто я ставлю на те, що він її вбив. Це як має не щастити чоловіку, коли двоє його подружок вмирають, а він же їм нічого не робив? Віттакер любив смерть, любив трупи. Казав, що в підлітковому віці працював гробарем. Трупи його заводили. Люди гадали, що то він такий затятий гот чи дешевий позер — ці його некрофільські вірші, «Сатанинська біблія», Алістер Кроулі й усе таке,— але Віттакер був лиходієм, аморальним покидьком, який усім так і казав — що він лиходій і аморальний покидьок. І що з того? Жінки аж перекидалися, так мчали до нього. Мені треба випити,— заявив Страйк.

Він підвівся і пішов до шинкваса.

Робін дивилася йому в спину, трохи збентежена таким спалахом гніву. Думка про те, що Віттакер є подвійним убивцею, не була підтверджена в суді, її не підкріплювали, наскільки знала Робін, зібрані поліцією докази. Вона звикла до того, що Страйк наполегливо й ретельно збирає і документує факти, раз у раз повторюючи: «чуття» й особисті переконання можна брати до уваги, але вони не можуть диктувати напрям розслідування. Та звісно, коли йдеться про Страйкову власну маму...

Страйк повернувся з пінтою світлого елю марки «Ніколсонз» і двома меню.

— Вибач,— буркнув він, сівши і зробивши великий ковток.— Замислився про речі, про які сто років не думав. Про ту кляту пісню.

— Так,— озвалася Робін.