Кар'єра лиходія

Робін, я не можу спати, думаю про тебе. Ти не уявляєш, як я жалкую про те, що це сталося. То препаскудний учинок, нічим виправдатися. Я мав 21 рік і ще не знав того, що знаю тепер: що немає іншої такої, як ти, і що я нікого не кохатиму так, як тебе. Відтоді не було нікого, крім тебе. Я ревнував тебе до Страйка, і ти можеш сказати, що я не мав такого права через свій учинок. Але, може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє. Я знаю тільки, що я тебе кохаю, хочу побратися з тобою, і якщо ти цього більше не хочеш, я це прийму. Але, будь ласка, Робін, просто напиши мені смс, щоб я знав, що ти жива, будь ласка. Метт хххххх

Робін відклала мобільний на столик і продовжила одягатися. Замовила у працівників готелю каву й круасан і навіть здивувалася від того, наскільки краще їй стало від їжі й питва. Тільки після того вона ще раз перечитала повідомлення від Метью.

...може, я в глибині душі вважаю, що ти заслуговуєш на когось, кращого за мене, і це мені дошкуляє...

Це було дуже зворушливо і дуже не в стилі Метью, який часто казав, що посилання на підсвідомі мотиви — то шарлатанство. Та по цій думці одразу прийшла інша: що Метью так і не викреслив Сару зі свого життя. Вона була однією з його найкращих університетських подруг: ніжно обіймала його на похороні матері, ходила вечеряти з ним, Робін і своїм бойфрендом, досі фліртувала з Метью, досі влазила між ним і Робін.

Трохи подумавши, Робін написала повідомлення у відповідь:

Я в нормі.

Вона чекала на Страйка на порозі «Тезлітту», як завжди акуратна, коли за п’ять хвилин до дев’ятої під’їхав чорний кеб.

Страйк не поголився, й оскільки борода в нього росла добре, то щоки видавалися замурзаними.

— Бачила новини? — спитав він, тільки-но вона сіла в таксі.

— Ні.

— Преса щойно про все дізналася. Коли виходив, бачив по телеку.

Він потягнувся вперед і зачинив пластикову перегородку між водієм і пасажирами.

— Хто вона? — спитала Робін.

— Офіційно її поки що не ідентифікували, але гадають, що це двадцятичотирьохрічна українка.

— Українка? — здивувалася Робін.

— Так...— Страйк завагався, тоді провадив: — Власниця квартири знайшла її розчленоване тіло в морозилці в квартирі, де вона, вочевидь, проживала. Правої ноги немає. Це точно вона.

Присмак зубної пасти в Робін у роті став ядучим; кава та круасан у шлунку заворушились.

— А де квартира?

— Конінгем-роуд, Шепердс-Буш. Нічого не нагадує?

— Ні, я... о Боже. О Боже! Дівчина, яка хотіла відрізати собі ногу?

— Схоже на те.

— Але ж у тої не українське ім’я, правда ж?

— Вордл гадає, що в неї могло бути вигадане ім’я. Ну знаєш — для роботи повією.

Таксі везло їх уздовж Пел-Мелу в бік Нью-Скотланд-Ярду. Обабіч за вікнами пролітали білі неокласичні будівлі: величні, зверхні, байдужі до бід вразливого людства.

— Саме цього Вордл і чекав,— по довгій паузі вів далі Страйк.— Згідно з його теорією, нога належала українській повії, яку востаннє бачили з Корешем Маллі.

Робін бачила, що це ще не все. Вона тривожно дивилася на Страйка.

— В її квартирі знайшли листи від мене,— сказав він.— Два листи, підписані моїм іменем.

— Але ж ти їй не писав!

— Вордл знає, що вони фальшиві. Як я зрозумів, моє ім’я написали неправильно — «Кемерон», але Вордл усе одно має мене допитати.

— Що в тих листах?

— Він не захотів казати по телефону. Він дуже пристойно поводиться,— додав Страйк.— Жодних підколок з цього приводу.

Попереду постав Букінгемський палац. Гігантська мармурова статуя королеви Вікторії строго глянула на розгублену й похмільну Робін, а тоді зникла з очей.

— Мабуть, нас попросять переглянути фото тіла на той раз, якщо ми можемо її ідентифікувати.

— Гаразд,— сказала Робін з більшою твердістю, ніж відчувала.

— Ти як? — спитав Страйк.

— У нормі,— відповіла вона.— Про мене не турбуйся.

— Я все одно збирався цього ранку дзвонити Вордлу.

— Нащо?