Кар'єра лиходія

— Даруй-но, друже!

Голос Страйка луною заметався по тихій площі, коли він прискорив кроки. Чоловік у шапці не озирнувся, а побіг.

— Агов! Друже!

Страйк і собі побіг; коліно протестувало від кожного різкого руху. Його здобич лише раз озирнулася, закладаючи крутий поворот ліворуч. Страйк щодуху гнався за ним. Вийшовши на Карлайл-стріт, придивився до юрби перед «Туканом» — чи не сховався чоловік десь між людьми? Задихаючись, пробіг повз відвідувачів пабу, вибіг на перехрестя з Дін-стріт, покрутився на місці, виглядаючи здобич. Можна було звернути ліворуч чи праворуч або бігти вздовж Карлайл-стріт, і всюди було повно арок

і підвалів, де чоловік у шапці міг сховатися — і це якщо він не спіймав таксі.

— Срака! — лайнувся Страйк. Куксу натерло протезом. Він устиг роздивитися тільки високий зріст і кремезну статуру, темну куртку, темну шапку. І мав лише той факт, що чоловік побіг геть, щойно Страйк його покликав, не встигши спитати час чи напрям або попросити вогню.

Навмання Страйк звернув праворуч і пішов по Дін-стріт. В обох напрямках мчали машини. Майже годину Страйк прочісував місцевість, зазирав у арки й підвали. Він розумів, що це майже напевно дурна робота, але якщо — якщо! — за ними дійсно йшов чоловік, який надіслав ногу, то явно був відчайдушний паскуда, і невдале переслідування з боку Страйка навряд чи відстрашить його від Робін.

Добродії у спальниках неприязно поглядали на нього, коли Страйк підходив ближче, ніж зазвичай дозволяють собі громадяни; двічі він лякав котів, які вибігали з-за смітників, але чоловіка в шапці ніде не було видно.

21

...the damn call came,

And I knew what I knew and didn’t want to know.

Blue Oyster Cult, “Live for Me"[16]

Наступного ранку Робін прокинулася з болем у голові й важкістю у шлунку. Поки виплутувалася з незнайомих накрохмалених білих подушок, події вчорашнього вечора звалилися на неї всі разом. Струсивши волосся з обличчя, вона сіла, роззирнулася. Між різьбленими стовпчиками дерев’яного ліжка проступали слабкі обриси приміщення, освітленого сліпучою смужкою між важкими жакардовими портьєрами. Звикнувши до мороку позолоченої кімнати, Робін роздивилася портрет джентльмена з бакенбардами в золотій рамі. В такому готелі проводиш міський відпочинок, а не відходиш від похмілля з так-сяк напханими в сумку нечисленними речами.

Чи не помістив її Страйк у цю елегантну старожитню розкіш з метою попередньої компенсації за серйозну розмову, якуmрозпочне сьогодні? «Ти явно на емоціях... гадаю, краще тобі зробити перерву в роботі».

Дві третини пляшки поганого вина, і Робін розповіла йому все. Слабко застогнавши, вона впала назад на подушки, затулила обличчя руками і піддалася спогадам, які набули повної сили тепер, коли вона стала слабка й нещасна.

Ґвалтівник був у гумовій масці горили. Він тримав її однією рукою і тиснув плечем на горло; ґвалтуючи, все повторював, що вона зараз помре, що він видушить з неї її жалюгідне життя. Розум перетворився на червону печеру паніки й крику; руки ґвалтівника зашморгом стягували горло, і життя її залежало від того, чи вийде прикинутися мертвою. Потім були дні й цілі тижні, коли Робін здавалося, що вона направду померла, але застрягла у тілі, зв’язок з яким уже втратила. Тоді здавалося, що це єдиний спосіб себе захистити — відділити себе від власної плоті, заперечити зв’язок між ними.

Ще довго вона не відчувала сили знов опанувати своє тіло.

В суді той чоловік був сумирний, м’який, усе повторював «так, ваша честь» і «ні, ваша честь»: непоказний європеєць середніх літ, з червоним обличчям — тільки за вухом біла пляма. Бліді, ніби вицвілі очі моргали надто часто — очі, які вона бачила зіщуленими в отворах маски.

Те, що він заподіяв Робін, розбило її уявлення про власне місце у світі, обірвало її університетську кар’єру, змусило повернутися до Мессема. Її було втягнуто у виснажливий судовий процес, де перехресний допит був майже таким самим травматичним, як і сам напад, бо сторона захисту стверджувала, що Робін сама запросила чоловіка на секс під сходами. Протягом багатьох місяців після того, як ті руки в рукавичках випірнули з тіні й потягнули її, душачи, під сходи, Робін не терпіла фізичного контакту — навіть лагідних доторків близьких. Той чоловік спаскудив її перші та єдині сексуальні стосунки, і їм з Метью довелося починати наново; на кожному кроці на них чигали страх і провина.

Робін притиснула руки до очей, ніби могла силоміць видушити те все зі свого розуму. Звісно, тепер вона знала, що юний Метью — зразок доброти й розуміння в її очах — любився з голою Сарою у своєму студентському помешканні в Баті, поки Робін у Мессемі самотньо лежала в ліжку, годинами тупо вдивляючись у плакат «Дестиніз Чайлд». Самотня серед розкішного затишку "Гезлітту", Робін уперше замислилася про те, чи покинув би її Метью заради Сари, якби Робін була щаслива й неушкоджена, і чи не розбіглися б вони з Метью природнім чином, якби вона таки довчилася в університеті.