Кар'єра лиходія

Страшна коробка так і лежала на столі в офісі. Сержант Еквенсі впустила ще двох колег Вордла: один фотографував, другий, коли увійшли старший офіцер і приватний детектив, розмовляв по мобільному. Обоє з цікавістю глянули на Страйка, який зажив такої-сякої слави за час, коли відвернув від себе багатьох колег Вордла.

Страйк зачинив двері кабінету, і вони з Вордлом сіли один навпроти одного через стіл. Вордл перегорнув сторінку записника.

— Ну гаразд, хто з твоїх знайомих любить різати трупи і надсилати частини поштою?

— Теренс Маллі,— після короткого вагання мовив Страйк.— Це по-перше.

Вордл нічого не записав, а тільки глянув на Страйка понад кінчиком ручки.

— Теренс Маллі на прізвисько Кореш?

Страйк кивнув.

— Гаринґейський злочинний синдикат?

— А ти багато ще знаєш Теренсів Маллі на прізвисько Кореш? — нетерпляче спитав Страйк.— І скільки з них має звичку розсилати шматки тіл?

— Як ти в біса зав’язався з Корешем?

— Спільна операція з відділом наркоконтролю у 2008 році. Накрили мережу наркоторгівців.

— Це тоді він сів?

— Саме так.

— Чорт,— мовив Вордл.— Та це ж воно, та? Той хлоп — довбаний вар’ят, щойно вийшов, знає половину лондонських повій. Треба прочесати Темзу — там і знайдемо те, що від неї лишилося.

— Так, але я давав свідчення анонімно. Він не мав навіть знати, що то був я.

— У них свої канали,— відповів Вордл.— Гаринґейський злочинний синдикат — то чисто мафія. Ти ж чув, що він відіслав Герфорду Елі прутень Ієна Бевіна?

— Так, чув,— кивнув Страйк.

— А пісня тут до чого? Про той врожай... що там було?

— Оце мене й непокоїть,— повільно відповів Страйк.— Як на Кореша, це дуже тонко — а отже, я не можу не думати про ще трьох підозрюваних.

4

Four winds at the Four Winds Bar, Two doors locked and windows barred, One door left to take you in, The other one just mirrors it...

Blue Oyster Cult, “Astronomy”[3]

— Ти знаєш чотирьох людей, які могли надіслати відрізану ногу? Аж чотирьох?

У дзеркалі біля раковини, над якою він голився, Страйк бачив відображення переляканого обличчя Робін. Поліція нарешті забрала ногу, Страйк оголосив, що на сьогодні робота відкладається, і Робін сиділа за пластиковим столом у нього в кухні-вітальні, колисаючи в долонях чашку з чаєм.

— Правду кажучи,— відповів Страйк і провів по щетині на підборідді,— гадаю, їх лише троє. Можливо, я неправильно зробив, що сказав Вордлу про Маллі.

— Чому?

Страйк розповів Робін історію свого недовгого знайомства з професійним лиходієм, який почасти завдячував своїм останнім строком у в’язниці його, Страйка, свідченням.

— ...тож тепер Вордл вважає, що Гаринґейський злочинний синдикат дізнався про мене, але мене невдовзі по тому відпровадили в Ірак, і я не чув, щоб особу спецроза колись розкривали через свідчення в суді. Та й текст пісні — це не стиль Кореша. Він не любитель витребеньок.

— Але він раніше відрізав у вбитих людей частини тіла? — спитала Робін.

— Один випадок знаю — але не забувай, той, хто це зробив, не обов’язково вбивця,— відступив Страйк.— Ногу могли відрізати у вже наявного трупа. Може, в лікарні добули. Вордл перевірить усі версії. Ми небагацько знаємо, поки немає даних судмедекспертизи.

Про ще один страшний варіант — що ногу відрізали у ще живої людини — він вирішив не казати.

Виникла пауза. Страйк промив лезо над кухонною раковиною, а Робін задумано визирнула у вікно.

— Ну, ти мусив розповісти Вордлу про Маллі,— сказала вона, розвертаючись до Страйка; той перехопив її погляд у дзеркалі.— Якщо він справді уже комусь надсилав... а що, власне, він надсилав? — спитала вона трохи знервовано.

— Прутень,— відповів Страйк. Умився, насухо витер обличчя рушником, тоді провадив: — Так, може, твоя правда. Але що більше я про це думаю, то менше вірю, що то він... За хвильку повернуся — треба вдягнути іншу сорочку. Я від цієї відірвав два ґудзики, коли почув твій крик.

— Пробач,— мовила Робін, а Страйк зник у спальні. Відпивши трохи чаю, Робін окинула поглядом приміщення, в якому сиділа. Це вперше вона зайшла до квартири Страйка на горищі. Раніше максимум стукала у двері, щоб передати щось або — коли роботи було багато, а сну обмаль — збудити його. Кухня-вітальня була тісна, але охайна. Майже без проявів особистих смаків: різні чашки, дешевий рушник біля конфорки; жодних фото, жодних оздоб, крім намальованого дитячою рукою солдата, прикріпленого на дверцята підвісної шафки.

— Хто це намалював? — спитала Робін, коли Страйк повернувся в чистій сорочці.

— Мій небіж Джек. Він мене чомусь любить.

— Та не прикидайся.

— Не прикидаюсь. Я не вмію спілкуватися з дітьми.

— Отже, ти знайомий з трьома людьми, здатними...— знову почала Робін.

— Я хочу випити,— сказав Страйк.— Ходімо до «Тоттенгему».