Кар'єра лиходія

Дорогою поговорити не було можливості — в ямі на дорозі й досі торохкотів відбійник, але робітники у флуоресцентних куртках не наважилися гукати та свистіти до Робін, коли поруч ступав Страйк. Нарешті дійшли до місцевого пабу, який полюбив Страйк. Тут були химерні позолочені дзеркала, панелі темного дерева на стінах, блискучі мідні крани для пива, мозаїчне скляне склепіння і пустотливі красуні пензля Фелікса де Йонга.

Страйк замовив пінту темного. Робін, якій геть не хотілося алкоголю,— каву.

— Отже? — мовила вона, коли детектив повернувся за високий столик під склепінням.— Хто ці троє?

— Це все може бути пальцем у небо, не забувай,— застеріг Страйк і випив пива.

— Та гаразд,— відповіла Робін.— Хто вони?

— Збочені істоти, які мають усі підстави ненавидіти мене до печінок.

В уяві Страйка на нього дивилася дванадцятирічна дівчинка в окулярах і зі шрамом на нозі. На правій чи ні? Він не міг пригадати.

«Господи Ісусе, тільки б не вона...»

— Хто? — знову спитала Робін, якій уривався терпець.

— Двоє — армійські,— відповів Страйк, потираючи щетину на підборідді.— Обидва достатньо божевільні й жорстокі, щоб... щоб...

Йому не дало договорити могутнє нестримне позіхання. Робін зачекала, коли повернеться зв’язна мова, а сама подумала: чи не з подружкою він учора зустрічався? Елін була колишня скрипалька, нині радіоведуча: прегарна нордична білявка, на погляд Робін, схожа на Сару Шедлок, тільки вродливу. Мабуть, саме тому Елін їй не сподобалася з першого погляду. А ще — через те, що в присутності Робін називала її Страйковою секретаркою.

— Пробач,— вимовив Страйк.— Сидів допізна над паперами зі справи Хана. Геть ніякий.

Він глянув на годинник.

— Може, спустимося поїмо? Вмираю з голоду.

— За хвилину. Ще навіть не дванадцята. Я хочу знати, хто ті троє.

Страйк зітхнув.

— Гаразд,— мовив він, притишуючи голос, бо повз них якийсь чоловік пройшов до вбиральні.— Дональд Лейнг із Прикордонного полку короля.— Він знову пригадав тхорячі очиці, зосереджену ненависть, татуювання-троянду.— Я йому забезпечив довічне.

— Але потім...

— Амністія на десятому році,— відповів Страйк.— Випустили 2007-го. Лейнг тобі не якийсь навіженець — то тварина, розумна, хитра тварина. Соціопат — справжнісінький, як на мене. Я забезпечив йому довічне, коли взявся розслідувати таке, чого й торкатися не мав. Первісні звинувачення з нього мали зняти. Лейнг має всі підстави ненавидіти мене до шпику кісток.

Але він не став казати, що саме зробив Лейнг і чому він, Страйк, узявся те розслідувати. Іноді, надто коли Страйк розповідав про свою роботу у відділі спеціальних розслідувань, Робін за його тоном розуміла, що детектив підходить до межі, за яку оповідь не піде. Ще ніколи вона не намагалася підштовхнути його за ту межу. Вона знехотя облишила тему Дональда Лейнга.

— Хто другий армійський?

— Ноель Брокбенк з «пустельних пацюків».

— Що за пацюки?

— Сьома бронетанкова бригада.

Страйк поступово замикався, дедалі дужче супився. Робін не знала, через голод це (Страйк був з тих людей, яким треба їсти, щоб бути в гуморі) чи з інших, похмуріших причин.

— То ходімо поїмо? — нагадала вона.

— Так,— погодився Страйк, допив пиво і підвівся.

Затишний ресторан у підвальному приміщенні мав червоний килим, ще один шинквас, дерев’яні столи і картини в рамах на стінах. Робін і Страйк були першими відвідувачами. Сіли, замовили страви.

— Ти розповідав про Ноеля Брокбенка,— нагадала Робін Страйку, який замовив смажену рибу з картоплею. Сама вона взяла салат.

— Так, він теж має всі підстави мене ненавидіти,— коротко відповів Страйк. Він не хотів говорити про Дональда Лейнга, а про Брокбенка — ще менше. По довгій паузі, протягом якої Страйк сердито дивився у простір за плечем Робін, він додав: — У Брокбенка не все гаразд із головою. Принаймні так він заявляв.

— Ти посадив його?

— Ні,— відповів Страйк.

Він замкнувся знову. Робін чекала, але зрозуміла, що про Брокбенка більше нічого не буде, тож запитала:

— А третій хто?

Цього разу Страйк не відповів узагалі. Робін подумала, що він її не почув.

— Хто тре...

— Я не хочу про це говорити,— пробурчав Страйк.

І набурмосився над новою пінтою пива, але Робін не дозволила себе залякати.

— Хто б не надіслав ту ногу,— нагадала вона,— її надіслали мені.

— Гаразд,— неохоче і після короткого вагання озвався Страйк.— Його звати Джеф Віттакер.

Робін аж здригнулася. їй не треба було питати, звідки Страйк знає Джефа Віттакера. Це було їй уже відомо, хоч вони й не торкалися цієї теми.

Дитинство Корморана Страйка було детально задокументоване в інтернеті, і преса залюбки згадувала про це, розповідаючи про його тріумфи на ниві розслідувань. Страйк був позашлюбною й незапланованою дитиною рок-зірки й жінки, яку всюди поминали як суперґрупі і яка померла від передозування, коли Страйк мав двадцять років. Джеф Віттакер був її другим чоловіком, значно молодшим; його звинуватили у вбивстві й виправдали.

Сиділи мовчки, поки не принесли страви.

— Чому ти взяла тільки салат? Ти ж голодна? — спитав Страйк, поїдаючи свою рибу з картоплею. Як і підозрювала Робін, вуглеводи значно покращили його настрій.