Казки народів світу

Аж ні, не снилося! Хоч очі в нього самі собою заплющувалися, голова звішувалась на груди, а спина мостилася, де б його лягти,— нові руки й ноги не давали йому спокою. Ноги весь час носили його то туди, то сюди, а руки невтомно працювали: витирали пил, замітали підлогу, носили воду, рубали дрова, а потім схопили сапку й почали полоти город.

Ледар Ба незабаром страшенно стомився й заснув на ходу. Він спав, а руки й ноги працювали! Ледар не міг їх утихомирити: вони носили й носили його по хаті, по двору, по городу і безперестану щось робили.

Коли повернулася мати, очам своїм не повірила. В хаті було все вимите, вичищене, прибране, аж блищало. Глеки повні води, дрова порубані й складені біля вогнища.

Пішла мати на город, бачить: він виполотий, і то так, що ніде ані бур’янинки, ще й земелька підпушена. А Ледар Ба завзято вимахує сапою.

— Синку, який же ти в мене молодець!— вигукнула щаслива мати.— Відпочинь, мій любий! Я ось принесла кошик бататів — зараз зварю тобі попоїсти.

Ледар поставив сапку в кутку, перехопив у матері кошик і сам подався мити батати.

— Не треба, я сама все зроблю, адже ти втомився!— мовила мати жалісливо.

Вона побачила, що очі в сина заплющені, а голова звісилася набік. Він навіть похропував, але ноги його все одно носили, а руки проворно працювали.

Мати заклякла з подиву.

Трохи оговтавшись, вона підійшла до сина і поторсала його за плече:

— Ти що це? Невже спиш?

Ледар Ба хутко розплющив очі, здивовано озирнувся і глянув на свої руки. Побачив батати, остаточно прокинувся й засміявся:

— Ого! Добрі батати! Де ти їх узяла?

Тим часом руки помили батати. Одразу ж ноги скочили й попрямували в кухню. Руки розвели вогонь і приставили до нього казан.

Ледар Ба знав, що руки й ноги в нього тепер не свої, вони йому не підвладні, отже, змирився з тим, що доводилося все робити самому. «Коли батати зваряться,— заспокоїв він себе,— я виберу для себе найкращі, найбільші».

— Іди в хату,— сказав він матері,— я принесу страву, коли вона буде готова.

Задоволена мати пішла. Вона й досі не могла взяти втямки, як це її син примудряється спати на ходу і заразом працювати.

Тим часом батати зварилися. Ледар Ба примітив найбільший і намірився очистити його та з’їсти — коли це руки його виклали всі батати в миску, а ноги рушили до хати. Потім руки подали батати матері.

— Який у мене хороший син! Як він сьогодні мене втішає!— вигукнула мати, беручи з синових рук миску. На очі їй набігли сльози.

Мати вибрала найбільші батати й поклала їх синові. Той сів і заходився їсти. Потім хотів був прихопити; ще кілька дрібніших бататин з материної частини, та тієї ж миті ноги самі винесли його за двері, а руки схопили сапку. Ноги понесли його на город, а руки стали знову його полоти.

Уже й вечір настав, а руки й ноги в Ледаря невтомно рухаються, роблять одну справу за одною.

Ледар Ба стомився так, що йому здавалося, ніби спина в нього от-от розломиться. Однак відпочити йому не вдавалось. Мати кликала його спати, він залюбки пішов би, та де там! Проте пояснити матері, в чім річ, він не наважився, тільки пробурчав щось собі під ніс.

Вже перші півні проспівали, коли він нарешті простягнувся на своєму ліжку.

Наступного дня, ледве світ світнув, Ледареві ноги підхопилися з ліжка, хоч сам він іще солодко спав.

— Що це за ноги!— заволав Ледар.— Дайте мені ще хоч трохи поспати! Пожалійте мене!

Але чарівні руки й ноги не знали ніякого жалю: вони з самого рання заходилися працювати. Ледар зрозумів, що лягти йому більше не вдасться, та все ж таки не розплющував очей. Одначе руки рубали дрова, і здійнявся такий грюкіт, що про сон годі було й думати. Довелося розплющити очі. Він уже добре знав: поки всі дрова не будуть порубані, йому звідси не вибратись,— тож став дивитися, як спритно діють ці запозичені руки,— жоден удар не приходився мимо.

Ледар подумав, що тепер він, напевне, найспритніший і наймоторніший у селі робітник, і аж самому стало смішно.

«Раз у мене такі добрі ноги й руки,— міркував увечері Ледар Ба,— подамся-но я куди-небудь на чужу сторону. Зароблю грошей, скуштую найвишуканіших страв, які тільки є на світі. Через три роки, коли чаклун прийде по руки й ноги, в мене буде багато срібла, та й поживу я до того часу собі на радість. Що ж мені ще потрібно?»

Наступного дня Ледар Ба покинув рідне село, пообіцявши матері, що через три роки вернеться багатієм. Він подався у сусіднє село. Там побачив, що понад десяток чоловік рубають дерева. Біля них уже громадилася величезна купа стовбурів. Ледар підійшов ближче.

— Гей, шановна артіле!— гукнув він до чоловіків.— На цю роботу вистачило б і одного робітника.

— Бач який жартівник!— засміялися дроворуби.— Тут роботи на десять днів для всієї артілі! А ти один за скільки часу впорався б?

— Я не жартую,— відповів Ледар Ба.— Працюватиму я зовсім недовго і кожне поліно — байдуже, товсте чи тонке — розколюватиму з першого удару. Хоч очі мені зав’яжіть — однаково не промахнусь.

Дроворуби покидали свої сокири й загаласували:

— Що ж, ми вже втомилися! Ти, либонь, прийшов нас розважити! Давай-но  зав’яжемо тобі очі!