Казки народів світу

Простяг руку старший син, і в ту ж мить опинилися на долоні в нього троє яєчок.

Глянув батько на третього сина:

— А тепер, синку, твоя черга. Вистрели в яєчка, та так, щоб кожне надвоє розкололося.

Взяв третій син лук і стріли, націлився, однією стрілою пронизав троє яєчок — і кожне навпіл розкололося. А наймолодший син уже напоготові стоїть, нитку з голкою тримає, щоб ті яєчка зшити.

Зшив наймолодший брат шкаралупу. Взяв батько яєчка, так і сяк повертає, ніяк шва помітити не може.

Усміхнувся синам:

— Молодці,— каже.— Багато про що ви дізналися, багато чого навчилися. Тепер мені й смерть не страшна: не пропадете ви на білому світі.

Уклонилися батьку сини та й вийшли з дому — на людей подивитися і себе показати: давно ж бо у своєму селі не були. Дійшли вони до рогу, дивляться — на стіні грамота висить: «Пропали у вана[9] скарби незліченні — гордість країни нашої. Хто знайде ті скарби, що захоче, те й може прохати — всі бажання виконає ван».

Прочитали брати грамоту, повернулися додому й про все батькові розповіли. Вислухав їх той і каже:

— Знайдіть ті скарби, сини мої. Вони ж не вану, а країні нашій, народу нашому належать.

Став тоді другий син навсебіч розглядатися. Поглянув на північ — нічого не побачив, поглянув на захід — і там нічого, на сході теж нічого немає, а на півдні, на далекому острові, що за тисячу лі від рідного краю, побачив він скарби незліченні. Лежать вони в скелі високій, а скелю ту дракон охороняє.

— Ну, синку, діставай скарби,— каже батько найстаршому синові.

Похитав той головою і мовить:

— Не можу й сам ті скарби підняти — важкі вони дуже. Доведеться, видко, всім нам пливти по них.

Змайстрували брати великого човна і попливли до далекого острова. А доки пливли, другий брат за драконом спостерігав, звички його вивчав.

Як прибули вони до острова, другий брат і каже:

— Цілими днями дракон не їсть, не п’є, біля скелі лежить, скарби стереже. Тільки раз на десять днів відлучається, щоб у морі викупатися. Завтра саме такий день — виберемо слушну мить і викрадемо скарби.

Витягли брати човна на берег, заховалися й стали чекати.

Нарешті дракон пірнув у море. Тоді брати підкралися до скелі, витягли скарби, повантажили в човен і чимдуж поспішили назад.

Повернувся дракон до скелі, бачить — пропали скарби. Глянув на море, помітив удалині човна, а на ньому чотирьох братів. Заревів дракон страшним голосом і кинувся навздогін.

Побачили його брати, стрепенулися.

— Виручай,— кажуть третьому братові.

Взяв тоді третій брат лука, натягнув тятиву й пустив стрілу прямо в серце драконові. Захарчав дракон, забив могутнім хвостом по воді і пішов на дно моря. А в небі грім грізно прогримів, по морю величезні хвилі прокотилися. Ударила хвиля в човен і вибила одну дошку. Почав човен тонути, а наймолодший брат гукає:

— Не бійтеся, брати, залатаю я човна!

Заходився він човна латати, а брати йому допомагають: один дошку тримає, другий в голку нитку затягує.

Залатав наймолодший брат пробоїну, та так що й непомітно, де вона була. Добулися вони до рідного краю. Вийшли на берег, а люди їх уже ждуть, радісними вигуками вітають.

Віддали брати вану скарби, а він і каже:

— За те, що врятували ви скарби незліченні, виконаю я всі ваші бажання.

Уклонився тоді вану старший брат і мовить:

— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти віддав землю біднякам.

Уклонився далі другий брат і мовить:

— Немає в мене іншого бажання, крім того, щоб ти дав кожному біднякові нове вбрання.

Вийшов наперед третій брат і попросив звільнити людей, які за борги в тюрмах сидять, а четвертий попросив справедливих суддів призначити.

Нічого робити, довелося вану виконати бажання братів. Зраділи люди, дякують братам, а ті відповідають:

— Не нам дякуйте, а батькові нашому. Він нас розуму навчив, на добрі діла справив.

ГОНЧАР Непальська народна казка

Жив колись у Непалі гончар — великий шанувальник бога Шіви. Тільки випадала йому яка вільна часинка, він молився Шіві, день у день ходив до сільського храму, не пропускав жодного свята на честь Шіви, постився, коли належало, і роздавав милостиню бідним. Був той гончар дуже чесний ремісник, і посуд виходив у нього пречудовий. Лише одне засмучувало його: хоч як він мудрував, а не міг зробити так, щоб його глечики, горнята й миски не билися. І от з’явився якось перед ним уві сні бог Шіва та й питає:

— Чи ти справді хочеш, аби твій глиняний посуд ніколи не бився?

— О так, всемогутній Шіво,— відказав гончар,— це моє найпалкіше бажання в житті. Якби воно здійснилося, я був би найщасливішим на світі!

— Подумай гарненько,— мовив на це Шіва,— якщо ти певен, що ніколи-ніколи не пошкодуєш про це бажання, то я його виконаю.

— Я ніколи-ніколи про це не пошкодую,— твердо відказав гончар.

— Хай так і буде,— мовив Шіва і зник.

Прокинувшись уранці, гончар насамперед вирішив пересвідчитися, чи правдивий його сон. Сів він швиденько за гончарний круг і зробив горнятко. А потім, ще й глина не просохла, ним пожбурив з усієї сили об камінний мур. Як же зрадів він, коли побачив, що горнятко цілісіньке!