Хатина дядька Тома

— Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все — зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!

— Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене,— трохи невдоволено промовив Сен-Клер.— Та й чого б тобі тут лишатися, справді! — додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.

— Я не поїду, поки в пана горе,— сказав Том.— Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.

— Поки в мене горе, Томе? — перепитав Сен-Клер.— Ти й справді думаєш чекати так довго? — Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече.— Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.

— Я вірю, що цей день настане,— поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.

Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою — доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.

Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.

Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.

— Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! — сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.

— Не чіпайте, міс Розо! — відказала Топсі, пручаючись.— Не ваш це клопіт!

— Ану не огризайся! —гримнула Роза.—Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!

І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.

— Вона щось украла!—сказала Роза.

— Неправда, нічого я не крала! — заволала Топсі, гірко ридаючи.

— Ану дай мені що там у тебе є,— рішуче звеліла міс Офелія.

Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.

Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник — подарунок Єви — і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.

Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.

— Чому ти загорнула книжку в оце? — спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.

— Тому... тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! — сказала Топсі.

Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.

То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик — і гіркі сльози Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.

— Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! — сказав він.

Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на

коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.

— Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече.— Будь-яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.

— Дівчинка дуже змінилася на краще,— сказала міс Офелія.— Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене,—додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?

— Та я ж подарував її вам, відказав Сен-Клер.

— Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право,— не вгавала міс Офелія.

Ого, сестрице! — мовив Сен-Клер.— Ви хочете стати рабовласницею!

— Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.

— Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього допустити.