Хатина дядька Тома

— Ви б не жартували, а добре подумали,— сказала міс Офелія.— Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.

— Ну гаразд,— сказав Сен-Клер, напишу.

Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.

— Але я хочу, щоб ви зробили це зараз,— наполягала міс Офелія.

— До чого такий поспіх?

— Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз,—сказала міс Офелія.— Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.

Сен-Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.

— Та що це ви, справді! — мовив він.— Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!

— Просто я хочу бути певна,— сказала міс Офелія.—Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.

— Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

— Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? — мовив він, подаючи їй лист.

— Молодець,— усміхнулася міс Офелія,— Але ж його треба засвідчити?

— Ой клопіт! Та треба ж... Марі,— сказав він, відчиняючи двері до покою дружини,— сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

— Що це? — спитала Марі, перебігаючи очима папір.— Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи,— додала вона, недбало підписавши листа.— Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.

— Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею,—сказав Сен-Клер, віддаючи лист міс Офелії.

— Не більше, ніж дотепер,— заперечила міс Офелія.— Але принаймні я можу її захистити.

— Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом,— докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.

— Огюстене,— раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках,— чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

— Ні,— відказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

— Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:

— Та оце збираюся якось зробити запис.

— Коли? — спитала міс Офелія.

— Ну, десь цими днями.

— А що, як ви помрете раніш?

— Та що це з вами, сестрице? — запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію.— Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

— І в полудень життя на нас чатує смерть,— нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «С м е р т ь!» — машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: «СМЕРТЬ!..»

«Як дивно,— подумав він,— що існує таке слово й таке явище, а ми завжди про це забуваємо; сьогодні людина живе — запальна, красива, сповнена надій, прагнень, бажань,— а завтра її немає і більш ніколи вже не буде!»

Сен-Клер випростався й почав замислено походжати по веранді Заглибившись у свої думи, він, здавалося, забув про все навколо, і Томові довелося двічі нагадувати, що був дзвінок до чаю, перш ніж господар звернув на нього увагу.

За столом Сен-Клер був такий самий замислений і неуважний. Після чаю він, Марі й міс Офелія, майже не озиваючись одне до одного, перейшли до вітальні.

Марі вмостилася в кріслі і, сховавшись від москітів під шовковою запоною, незабаром міцно заснула. Міс Офелія мовчки орудувала спицями. Сен-Клер сів до піаніно й тихо заграв якусь сумну мелодію. Здавалося, він виливає музикою свої заповітні думи. Трохи згодом він висуну» одну з шухляд, дістав звідти старий нотний ЗОШИТ і почав гортати пожовклі від часу сторінки.

— Ось подивіться,— мовив він до міс Офелії,— це зошит моєї матінки, а отут її власноручне письмо. Вона переписала сюди уривки з Моцартового «Реквієму»’.

Міс Офелія встала й підійшла до нього.

— Вона часто співала це,— сказав Сен-Клер.— Я натче й тепер чую її голос.

1 «Реквієм» — твір славнозвісного німецького композитора Вольфганга Амадея Моцарта (—), написаний у формі жалобної меси на латинські тексти.

Він узяв кілька врочистих акордів і заспівав величний латиський гімн.

Том, зачувши з веранди звуки музики, підійшов до самих дверей вітальні і став слухати. Слів він, звичайно, не розумів, але мелодія і манера співу глибоко вразили його, особливо в найзворушливіших місцях.