Хатина дядька Тома

Міс Офелія добре знала про цей звичай посилати жінок і дівчат до катівні, на ганьбу й поталу низьким і брутальним чоловікам, гидким уже з самого того, що вони обрали собі таке діло. Вона знала про Це й раніш, але не уявляла собі, що воно таке, аж поки не побачила, як тендітна, струнка Роза мало не корчиться з відчаю. І доброчесна жіноча душа міс Офелії обурилась проти цього неподобства; волелюбна кров уродженки Нової Англії набігла їй до обличчя і запалила серце гнівом. Та, як завжди обачна й розважлива, вона опанувала себе і, рішуче зібгавши папірця, тільки й сказала Розі:

Посидь тут, голубонько, а я піду до твоєї господині. «Ганьба! Дикунство! Мерзота!» — промовляла вони в думках, ідучи через вітальню.

Марі сиділа в своєму кріслі. Поруч стояла няня й розчісувала їй коси, а Джейн, стоячи на колінах, розтирала господині ноги.

— Як ви сьогодні почуваєте себе? — запитала міс Офелія.

У відповідь Марі лише тяжко зітхнула й стулила повіки, а вже тоді проказала:

— Ой, і не знаю, сестрице... Мабуть, так я вже й почуватиму себе завжди!

І Марі втерла очі батистовою хусточкою з широкою чорною облямівкою.

— Я прийшла,— сказала міс Офелія, сухо прокашлявшись, як то звичайно роблять, починаючи неприємну розмову,— я прийшла поговорити з вами про бідолашну Розу.

Очі Марі враз широко розплющились, жовтаві щоки спалахнули, і вона гостро запитала:

— Он як? А що ж з нею таке?

— Вона дуже карається своєю провиною.

— Карається, кажете? Вона в мене ще не так каратиметься! Я довго терпіла нахабство цього дівчиська, а тепер покладу йому край. У болото її втопчу, негідницю!

— Але хіба не можна покарати її в якийсь інший спосіб, не такий ганебний?

— А я якраз і хочу її зганьбити, атож. Звикла, бачте» змалечку вдавати з себе хтозна-яку пані та пишатися своїм гожим видом і делікатними манерами, то й забула, хто вона така! А це буде їй наука, щоб знала своє місце!

— Але ж поміркуйте, сестрице: якщо потоптати в дівчині делікатність і почуття соромливості, то їй недовго і з пуття збитися.

— Делікатність!—зневажливо засміялася Марі.— Надто гучне слово для такої, як вона! Ось я їй покажу, що з усіма своїми панськими манерами вона анітрохи не краща за отих обідраних дівок, які віються по вулицях. Вона в мене забуде, як пишатися!

— Щоб не довелось вам пожаліти про свою жорстокість,— мовила міс Офелія.

— Жорстокість? Та в чому ви бачите жорстокість? Я написала, щоб їй дали всього п’ятнадцять канчуків і то не дуже сильно. Нічого жорстокого в цьому немає, аж ніяк.

— Нічого жорстокого! — проказала за нею міс Офелія.— Та я певна, що будь-яка дівчина краще померла б!

— Як на людину з вашими почуттями, воно, може, й так, але цим створінням до побоїв не звикати. Це ж єдиний спосіб тримати їх у покорі. А тільки-но дозволь їм забрати в голову щось про делікатність або ще там про що, то й життя від них не буде, отак точнісінько, як від моїх слуг. Ну, та тепер я приберу їх до рук! Нехай знають: хто не шануватиметься, того враз пошлю до ката!—закінчила Марі, владно повівши очима довкола.

Джейн зіщулилась і похнюпила голову, відчуваючи, що ця погроза прямо стосується її. Міс Офелія з хвилину сиділа з таким виглядом, ніби наковталася пороху і от-от мала” вибухнути. Та зрештою, розуміючи, що сперечатися далі марно, підвелась і вийшла з кімнати.

Нелегко було їй вернутись і сказати Розі, що вона нічим не змогла їй допомогти. А трохи згодом прийшов один із слуг і сповістив, що пані звеліла йому відвести Розу до катівні. І хоч як вона плакала й благала, та довелось їй усе-таки йти.

Через кілька днів після тієї пригоди, коли Том у задумі стояв на веранді, до нього підійшов Адольф, що після смерті господаря зовсім занепав духом і ходив сумний та безпорадний. Адольф знав, що Марі завжди дивилася на нього косо, та поки був живий Сен-Клер, не дуже на те зважав. А тепер, коли господаря не стало, він жив у повсякчасній тривозі й страху, не знаючи, яка доля спіткає його завтра. Марі вже кілька разів розмовляла зі своїм повіреним. Нарешті, порадившись із братом Сен-Клера, вона вирішила продати маєток і всіх слуг, крім тих, що належали особисто їй,— їх вона хотіла забрати з собою на батькову плантацію, куди мала намір невдовзі повернутися.

— Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? — сказав Адольф.

— Хто тобі сказав? — спитав Том.

— Я сховався за запоною, коли хазяйка балакала з адвокатом. За кілька днів усіх нас пустять з торгів.

— На все божа воля! — промовив Том і, згорнувши руки на грудях, тяжко зітхнув.

— Ніколи більше не буде в нас такого хазяїна,— скрушно сказав Адольф.— Та як на мене, то нехай краще продають, аніж зостатися під рукою хазяйки.