Хатина дядька Тома

— Річ у тім,— мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш,— що тут у нас по всіх прибережних містечках судді досить поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь-якої нашої справи. Томове діло —орудувати кулачиськами, а от коли доходить до присяги, тут уже з’являюсь я — убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили,— провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості,— як гарно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра — приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька днів — і я вже далекий родич самого Генрі Клея1 чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не здатний — нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то .хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь-якої хитромудрої карлючки, обернути її собі на користь і виборсатись із будь-якої халепи! Нехай би хто спробував, де там! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, щоб вони більше чіплялися, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати... якось потісніше, знаєте...

Та в цю мить Том Локер, що був, як, певно, вже помітив читач, досить забарний у думках та рухах, раптом перебив Меркса, грюкнувши своїм важким кулачиськом по столу так, що все на ньому аж забряжчало:

1 Клей, Генрі — американський державний діяч.

— Це діло! — вигукнув він.

— Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд,— мовив Меркс.— Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.

— Але ж, панове, хіба й мені #е належить якась пайка з виторгу? — озвався Гейлі.

— Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? — запитав Локер.— Чого ж тобі ще?

— А того,— відказав Гейлі,— що я даю вам добре заробити, і за де мені теж має щось перепасти. Ну} скажімо, десята частина чистого зиску, не беручи до уваги видатків.

— Он які — ревнув Локер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу.— Чи не казав я оце тільки, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не думай собі мене ошукати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом полюємо на збіглих негрів з великої ласки до отаких, панів, як ти, за саме спасибі? А дзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не завадить. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або той Шелбі думали пуститися за нами — гай-гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітра в полі.

— Ну гаразд, нехай уже так,— мовив переляканий Гейлі.— Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й досить. Ти ж бо завжди чинив зі мною почесному, Томе, ніколи не порушував свого слова.

— І ти це добре знаєш,— відказав Том.— Я не вдаю з себе святенника, але в ділі не збрешу самому дияволові. Коли я вже щось пообіцяв, то од свого слова не відступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!

— Ну звісно, звісно, Томе, я ж саме так і кажу,— квапливо погодився Гейлі.— Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлопчиська, в будь-кому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.

— Зате мені треба,— мовив Том.— Недарма ж я був твоїм компаньйоном у Натчезі. Дечого я таки від тебе навчився, і тепер ніде свого не впущу. Ану викладай мені зараз же півсотні доларів, а ні — то я й пальцем для тебе не кивну. Знаємо вас таких!

— Таж у тебе в руках певне діло, що дасть тисячу або й півтори чистого зиску Слухай, Томе, це ж просто смішно,— відказав Гейлі.

— Еге, а ти гадаєш, що ми не маємо іншої роботи? Та її в нас на добрих п’ять тижнів наперед. Ти хочеш, щоб ми все кинули й гасали по хащах за тою твоєю дівкою та її щеням. Гаразд, а що, як ми її не спіймаємо? Адже зловити жінку не легше, ніж самого диявола. Що тоді? Чи заплатиш ти нам хоч цент, га? Атож, хотів би я подивитись, як ти заплатиш! Ні, так діла не буде! Жени півсотні — і край. Якщо ми досягнем свого і воно нам оплатиться, я тобі потім їх віддам. А ні — то залишаться нам за клопіт. Хіба це не почесному, га, Мерксе?

— Та певне ж, певне,— примирливо сказав Меркс— Це всього лиш невеличка запорука... хе-хе-хе!.. Ми, знаєте, любимо, щоб усе було по закону. Отож треба домовитись по-доброму, по-мирному. А Том приставить вам хлопчину куди ви скажете. Правда ж, Томе?

— Якщо я зловлю цього вилупка, то відвезу його до Цінціннаті й залишу в старої тітки Белчер, що живе біля пристані,— відказав Локер.

Меркс дістав з кишені засмальцьований записник, витяг звідти довгий аркушик паперу і, втупивши в нього свої гострі чорні очиці, став упівголоса читати: