Хатина дядька Тома

— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.

— А проте мене все одно гризе відчуття провини,— мовила місіс Шелбі.— І ніякими доказами його не вгамувати.

— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди.—Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

— Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу,— звелів містер Шелбі.— Де Еліза, ти знаєш?

— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на

тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла

в тумані.

— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.

Перейти річку по пливучій кризі — не така проста штука,— сказав містер Шелбі.

— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля,— відказав Сем.— Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки,— цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж зирк — а вона там, стоїть уся

як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.

То я тут шурх — і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє —він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг — і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига —хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.

— Яке щастя, що вона жива! — озвалась вона.—

Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

— Доля її не зрадить,— сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба.— Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма ц наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож І сьогодні — коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.

— То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами,— сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин. ‘

Та вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.

— Пан каже правду... щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо — часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.

— Ну гаразд, Семе,— мовила місіс Шелбі.— Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.

— Пані аж надто ласкава до нас,— відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.

Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що «панич Сем» мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.

— Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! — мовив він сам до себе.— Ото вирячать очі, щоб я так жив!