Хатина дядька Тома

— Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! — звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них.— Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.

— Це купча за підписом Джона Фосдіка,— сказав чоловік,— а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.

Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.

— Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! — невгавала жінка.

— Але він продав тебе, бідолашна, це правда,— сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу.— Ось його підпис, усе правильно.

— Ну, коли так, то нема про що й балакати,— мовила жінка, раптом опанувавши себе.

Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.

— Дарма, перемелеться! — сказав торговець.— Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.

Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити,— лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп’ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь-що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко. Та трохи згодом вона помалу заспокоїлась і почала няньчитися з малим.

Той десятимісячний хлопчик був навдивовижу великий і дужий як на свій вік. Він ні хвилини не сидів

спокійно, і матері доводилося весь час притримувати й вгамовувати його.

— Оце-то молодець! — сказав якийсь чоловік, раптом спинившись проти них.— Скільки ж це йому?

— Десять місяців з половиною,— відказала мати.

Чоловік свиснув до малого й протягнув йому цукерку. Той миттю вхопив її і тут-таки потягнув до рота, цієї найпершої немовлячої скарбнички.

— Хвацький хлопчина! — мовив незнайомець.— Тямить, що до чого!

Він свиснув ще раз і пішов собі. На другому боці палуби він знайшов Гейлі, що сидів на зіставлених докупи ящиках і курив.

Незнайомець дістав сірники і, запалюючи сигару, сказав:

— А ви, чужинцю, непогану негритянку придбали.

— Та начебто,— відказав Гейлі, пахкаючи сигарою.

— Везете на пониззя? — спитав незнайомець. Гейлі кивнув головою і курив собі далі.

— На плантації?

— Еге ж,— відказав Гейлі.— Я маю замовлення від радної плантації, то, певне, і її туди збуду. Мені казали, що вона добра куховарка, то, може, й там її до цього діла приставлять. А ні — то збиратиме бавовну. Пальці в неї на те годящі, я дивився. Так чи так, а візьмуть її охоче.

— А от малий на плантації, певне, ні до чого,— сказав незнайомець.

— Я позбудусь його при першій же зручній нагоді,— озвався Гейлі, запалюючи нову сигару.

— Гадаю, небагато за нього заправите? — спитав незнайомець, і собі вмощуючись на ящиках

— Та не знаю,— відказав Гейлі.— Хлопчисько ж добрячий, такий здоровань, увесь як натоптаний!

— Ваша правда. Але ж скільки того клопоту й витрат, доки його виростиш.

— Дарма! — мовив Гейлі.— Вони ростуть самі собою, і клопоту з ними не більше, ніж з цуценятами. А цей малий десь за місяць уже бігатиме.

— Я маю де їх вирощувати, отож і хотів би прикупити ще одного-двох,— сказав незнайомець.— Наша куховарка на тому тижні поховала свого малого — втопився в балії, поки вона вішала білизну. То можна б віддати їй цього, нехай би вигодовувала.

Якусь хвилю обидва мовчки курили. Жоден не хотів перший зачіпати головного питання. Нарешті незнайомець сказав:

— Коли вже вам однаково треба збути його з рук, то, мабуть, десять доларів вистачить?

Гейлі похитав головою і промовисто плюнув.

— Ні, так діла не буде,— відказав він і знову взявся курити.

— Яка ж ваша ціна, сер?

— Та бачите,— мовив Гейлі,— я й сам міг би виростити цього хлопчиська чи десь його влаштувати. Він на диво здоровий та гарний, і десь за півроку за нього можна буде хапнути цілу сотню, а за рік — то й дві. Отож я й тепер не віддам його менше як за п’ятдесят.

— Ну, чужинцю, та це ж просто смішно!

— Отак, як сказав! — ствердив Гейлі, вперто хитнувши головою.

— Даю тридцять,— мовив незнайомець,— і ні цента більше.

— Ось що,— рішуче сказав Гейлі і знову плюнув.— Нехай буде ні по-вашому, ні по-моєму: давайте сорок п’ять. Це моє останнє слово.

— Згода!—трохи подумавши, відказав незнайомець.

— От і гаразд,— мовив Гейлі.— Де вам сходити?

— В Луїсвіллі,— відповів незнайомець.

— В Луїсвіллі...— проказав за ним Гейлі.— Чудово. Ми будемо там, коли вже стемніє. Хлопчисько спатиме, отже, все гаразд. Ви його тихенько заберете, щоб він і не писнув,— і по всьому. Я завжди люблю, щоб було тихо. Терпіти не можу всякої колотнечі та галасу.