Хатина дядька Тома

«Моя доню» — як природно злетіли ці слова з уст Рейчел Геллідей» Адже сама вона була живий образ матері.

Руки Елізи затремтіли, і кілька сльозинок упало на шитво. Проте вона твердо сказала:

— Я робитиму все, що трапиться. Сподіваюся, знайду там якусь роботу.

— Ти можеш жити тут скільки захочеш,— мовила Рейчел.

О, дякую! — озвалась Еліза.— Але...— вона показала Гаррі,— я не можу спати ночами. Оце вчора мені наснилося, ніби той торговець прийшов сюди в двір...—І вона аж здригнулася на ту згадку.

— Бідолашна дитина! — мовила Рейчел.— І все ж тобі нема чого так боятися. З нашого селища не забрали ще жодного втікача. Мабуть, ти не будеш перша.

В цю мить відчинилися двері, на порозі з’явилась невеличка на зріст кругленька жінка, схожа на подушечку для голок, з веселим і рум’яним, мов стигле яблуко, обличчям. Убрана вона була, як і Рейчел, дуже охайно та просто, і кінці її перкалевої хустки рівненько лежали на пухких грудях.

— Рут Стедмен! — радісно вигукнула Рейчел і підвелась їй назустріч.— Як справи, Рут? — спитала вона, привітно потискаючи руки гості.

— Чудово,— відказала Рут.

Вона скинула невеличкий темний капор і дбайливо витерла його кінцем хусточки. Квакерський чіпець сидів на її круглій голівці, сказати б, трохи легковажно, хоч як вона поправляла його своїми пухкими рученятами, і з-під нього вперто вибивалися непокірні кучері, що їх треба було весь час осаджувати на місце.

Причепурившись, гостя відвернулася від дзеркала, видимо потішена. Та й хто б не був потішений, глянувши на цю двадцятип’ятилітню жіночку, таку квітучу й добродушну щебетуху, здатну звеселити серце кожному!

— Рут, оце наш новий друг. Еліза Гарріс. А це її хлопчик, я тобі про нього казала.

— Рада тебе бачити, Елізо, дуже рада,— мовила Рут, потискаючи їй руку, наче довгожданій добрій подрузі.— То оце він і є, твій любий хлопчик? Я принесла йому медяника.— І простягла малому коржик у вигляді сердечка.

Хлопчик підійшов дивлячись на неї з-під кучерів, і боязко взяв гостинця.

— А де твій малий, Рут? — запитала Рейчел.

— Та тут десь. Твоя Мері забрала його й понесла на задвірок показати іншим дітлахам.

В цю мить двері відчинились, і до кухні зайшла Мері — мила рожевощока дівчинка з такими ж, як і в матері”, великими карими очима. На руках у неї була дитина.

— Ага» ось він! — мовила Рейчел, підходячи А беручи в неї чималенького вгодованого хлопчика.— Ач, який здоровань! А виріс як! — Та певно ж,— підтакнула Рут.

Вона взяла малого на руки й почала швидко знімати з нього голубий шовковий каптурик, усілякі пальтечка, кофтинки та іншу теплу одежину. Тоді, покрутивши, обсмикнувши й опорядивши його з усіх боків, дзвінко поцілувала й спустила на підлогу, щоб він прийшов до тями. Та хлопчик, як видно, давно вже звик до такого поводження, бо в ту ж мить застромив палець у рот (ніби так воно й належало) і з поважним виглядом заглибився у свої думи. Тим часом його мати сіла, дістала з торбинки довгу смугасту панчоху й ревно взялася до плетіння.

— Мері, чи не принесла б ти води на чай? — лагідно загадала господиня.

Дівчинка взяла чайник і пішла до колодязя. Повернувшись, вона поставила чайник на вогонь, а невдовзі він уже весело воркотав, пускаючи легеньку пару, і в кухні неначе стало ще затишніше. Рейчел знову щось шепнула дівчинці, і ті самі руки примостили на плиту каструлю з абрикосами.

Рейчел дістала чисту білу стільницю, одягла фартух і повагом узялася місити тісто на коржики, мовивши до дочки:

— Мері, чи не сказала б ти Джонові, щоб він попатрав курку?

— І Мері побігла виконувати доручення.

— А як там Ебігел Пітере? — запитала Рейчел, пораючись біля коржиків.

— Та їй уже полегшало,— відказала Рут.— Я була там сьогодні, вранці, перестелила постіль, прибрала в домі. А потім прийшла Лі Гіллз, напекла хліба та пирогів на кілька днів. Я ще ввечері її навідаю.

— Ну, а я піду до неї завтра. Може, треба щось опорядити чи полагодити,— сказала Рейчел.

— Еге ж, це добре,— озвалася Рут.— Я чула, що Гана Стенвуд занедужала. Мій Джон був там учора ввечері. Треба буде завтра й собі піти.

— Нехай Джон приходить до нас завтра обідати, якщо ти сидітимеш у неї цілий день,—запропонувала Рейчел.

— Дякую, Рейчел. Там буде видно... А от і Саймон! До кухні зайшов Саймон Геллідей, високий кремезний чолов’яга в грубій куртці та крислатому капелюсі.

— Як живеш, Рут? — привітно мовив він, забираючи пухку ручку гості в свою широку долоню.— А як твій Джон?

— О, Джон живе гаразд, та й ми всі непогано,— весело озвалася Рут.

— Що там чувати, старий? — запитала Рейчел, садовлячи коржики в піч.

— Пітер Стебінз казав мені, що ввечері вони приведуть нових друзі в,— значливо відповів Саймон, миючи руки над мискою за дверима

— Он як! — замислено мовила Рейчел і позирнула на Елізу.

— Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? — запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.

Рейчел швидко метнула оком на чоловіка.

— Так,— тремтливим голосом підтвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішували об’яви.

— Жінко! — покликав Саймон, виходячи за двері.