Хатина дядька Тома

— Чого тобі, старий? — озвалася Рейчел і, витираючи з рук борошно, пішла за ним.

— її чоловік у селищі й буде тут сьогодні ввечері,— сказав Саймон.

— Та що ти кажеш! — вигукнула Рейчел, і обличчя її засвітилося радістю.

— Справді так. Пітер їздив учора візком до другого поселення й застав там стару жінку та двох чоловіків. І один з них сказав, що його звуть Джордж Гарріс, а з його розповіді про себе я переконався, що то він. Гарний, меткий такий молодик... То що, скажемо їй про це зараз? — спитав Саймон.

— Ану порадьмося з Рут,— відповіла Рейчел.— Гей, Рут! Іди-но сюди!

Рут відклала своє плетиво і швидко вийшла за двері.

— Слухай, Рут, як нам бути?—запитала Рейчел.— Ось старий каже, що з новими втікачами прийшов Елізин чоловік і сьогодні ввечері буде тут...

Радісний вигук маленької квакерки перепинив їй мову. Рут сплеснула руками й так підскочила від захвату, що два непокірних кучерики вислизнули з-під чіпця і впали на білу хустку. ‘

— Цить, люба, цить,— лагідно мовила Рейчел.— Ну, то як — сказати їй про це зараз?

— Та певне! Цю ж мить! Ти уяви собі, як би я зраділа, коли б це був мій Джоні Зараз же скажи їй.

— Їй-право, Рут, ти тільки любов’ю до ближнього й живеш,— обізвався Саймон, потішено дивлячись на Рут.

— Аякже. Хіба не на те ми всі створені? Якби я не любила Джона й свою дитину, то навряд чи вболівала б так за неї. Ну йди вже, скажи їй! — І вона наполегливо торкнула Рейчел за руку.— Забери її до спальні і там скажи, а курку я сама засмажу.

Повернувшись до кухні, де Еліза сиділа над шитвом, Рейчел відчинила двері до невеличкої спальні й лагідно мовила:

— Ходімо зі мною, доню. Я маю для тебе звістку. Бліде обличчя Елізи враз спалахнуло. Злякано затремтівши, вона глянула на свого хлопчика.

— Ні, ні! — сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки.— Не бійся, Елізо, це добра звістка. Іди, іди!

Вона легенько підштовхнула Елізу до спальні й зачинила за нею двері. Тоді обернулася, підхопила на руки малого Гаррі й почала його цілувати.

— Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш! Твій тато скоро прийде сюди,— знов і знов проказувала вона, а хлопчик зачудовано глипав на неї очима.

Тим часом у спальні відбувалась інша сцена. Рейчел Геллідей пригорнула Елізу до себе й сказала:

— Господь зглянувся на тебе, моя дитино. Твій чоловік порятувався з рабства. к

В обличчя Елізі бурхливою хвилею вдарила кров, тоді так само бурхливо відлинула від серця. Бліда як крейда, трохи не зомліваючи, вона сіла на стілець.

— Мужайся доню,— мовила Рейчел, поклавши руку їй на плече.— Він серед друзів, і сьогодні ввечері його приведуть сюди.

— Сьогодні ввечері! — проказала за нею Еліза.— Сьогодні!

Слова втратили для неї всякий сенс. У голові в неї запаморочилось, очі повив туман...

Отямившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервове напруження, що не полишало її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабло, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, дивилася на все, що діялось навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно-білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувала по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз у раз спинялась біля Гаррі, щоб вкласти йому в руку коржик, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері Вона бачила опасисту постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка і дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз у раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт чашок — і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тієї моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч. їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою — зелені береги, Чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка. Він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя — і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнаті тьмяно світила свічка. її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголів’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.