Хатина дядька Тома

Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в кайдани невільники Гейлі. Посмутніла на личку, вона тихо скрадалася між ними й поглядала на них з подивом і глибокою недитячою тугою. Часом вона піднімала своїми тендітними рученятами їхні кайдани, а тоді, жалісно зітхнувши, нечутно йшла геть. Кілька разів вона раптом з’являлася поміж них з повними руками солодощів, горіхів та апельсинів, радісно роздавала їм ті ласощі й швидко зникала.

Том довго спостерігав, поки зважився на перший крок до знайомства. Він знав безліч нехитрих способів зацікавити й привернути до себе малечу і взявся до діла завбачливо та помірковано. Він умів робити гарненькі крихітні кошички з вишневих кісточок, кумедні личка з горіхової шкаралупи, смішних стрибунців з бузинового осердя, а щодо всіляких свищиків і прискавок — то на них він був просто-таки неперевершений мастак. В кишенях у нього й досі було повно різних забавок, нароблених ще вдома для дітей свого господаря, тож тепер він розважно й ощадливо став виймати їх одну по одній, щоб почати знайомство та приязні стосунки.

Хоч яка велика була спокуса, та спершу дівчинка трималася насторожено, і приручити її було нелегко. Вона, мов канарка, вмощувалась на якомусь ящику поблизу і з цікавістю роздивлялася згадані дрібнички, але приймала їх від Тома боязко й невпевнено. Та зрештою він таки здобув її довіру.

— Як панночку звуть? — спитав Том, вважаючи, що таке запитання вже цілком доречне.

— Єванжеліна Сен-Клер,— відказала дівчинка.— Але тато і всі вдома звуть мене Євою. А тебе як звати?

— Том. У Кентуккі, там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.

— Тоді і я зватиму тебе так, бо, знаєш, ти мені сподобався,— мовила Єва. А куди ти їдеш, дядечку Томе?

— Не знаю, панночко Єво.

— Не знаєш? — здивовано перепитала Єва.

— Ні. Мене везуть, щоб комусь продати. А кому— я не знаю.

— Тебе може купити мій тато,— швидко сказала Єва.”— Якщо він тебе купить, тобі буде добре. Ось я попрошу його, сьогодні ж.

— Дякую, маленька панночко,— мовив Том.

Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані, щоб узяти дрова, і Єва, почувши внизу батьків голос, мерщій гайнула туди. Том підвівся і пішов запропонувати

свою допомогу матросам. За хвилину він уже вантажив дрова разом з ними.

Єва та її батько стали біля поруччів, щоб подивитися» як пароплав одчалюватиме від пристані. Його велике колесо почало повільно обертатись у воді, коли раптом від якогось різкого руху дівчинка втратила рівновагу і впала за борт. її батько, майже не тямлячи, що робить, метнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.

Коли сталося нещастя, Том був на нижній палубі, якраз проти того місця. Він побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і в ту ж мить кинувся за нею. Такому здоровому й дужому чоловікові було за іграшку продержатись на воді, доки дівчинка зрине на поверхню, а тоді він підхопив її рукою і поплив до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись, щоб узяти її. За хвилину Євин батько вже поніс її, мокру й непритомну, до жіночої каюти. Як завжди буває в таких випадках, доброзичливе жіноцтво, сповнене щонайкращих намірів, зчинило страшенну метушню і хоч несамохіть, а всілякими способами заважало відходжувати дівчинку.

Наступний день випав гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Всіх охопили Нетерплячка й збудження. Подорожні метушилися в каютах, збираючи речі й готуючись сходити на берег. Суднова обслуга взялася мити, шкребти і всіляко чепурити свій красень пароплав до прибуття у велике місто.

Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на нижній палубі і час від часу занепокоєно позирав на купку людей у протилежному кінці пароплава.

Там стояла чарівна маленька Єванжеліна. Вона була трохи блідіша, ніж звичайно, але більше ніщо в ній не нагадувало про лиху пригоду, що спіткала її напередодні. Поруч неї, недбало зіпершись ліктем на паку бавовни й поклавши перед собою розкритий гаманець, стояв високий і стрункий молодий пан. Досить було одного погляду, щоб напевне сказати: то Євин батько. Така сама благородна постава голови, такі ж великі голубі очі, таке саме золотисто-каштанове волосся. Одначе вираз обличчя в нього був зовсім інший. Його великим голубим очам, дуже подібним до доччиних кольором і формою, бракувало її глибокої імлистої замріяності — вони дивилися на світ ясно, впевнено і жваво. На його гарних устах блукав ледь помітний гордовитий і трохи глузливий усміх, а в кожному його жесті й русі була невимушена, навіть весела зверхність. Він поблажливо, з насмішкуватою зневагою, слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.

— Одне слово, повна збірка чеснот у чорній сап’яновій оправі,— мовив він, коли торговець скінчив говорити.— Ну гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Або, іншими словами, що я маю заплатити? Скільки ви думаєте злупити з мене? Кажіть!

— Ну що ж,— сказав Гейлі.— Якби я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші, ото й тільки. Щира правда!