Хатина дядька Тома

То з якого ж дива міс Офелія згодилась поїхати з Огюстеном Сен-Клером, цим веселим, безтурботним, непрактичним скептиком, що з легковажною і недбалою зухвалістю топтав під ноги всі її дбайливо плекані звичаї та засади?

Скажемо правду — міс Офелія любила його. Коли він був ще малим хлопчиком, вона читала йому вголос, лагодила одіж, причісувала волосся і взагалі дбала про нього. Десь у її серці був теплий закуток, і Огюстен, як звичайно, майже цілком привласнив його собі. Отож йому не довелось надто довго переконувати міс Офелію, що «голос обов’язку» кличе її до Нового Орлеана і що вона повинна їхати з ним, щоб піклуватися про Єву і вберегти його дім від занепаду, до якого можуть призвести безнастанні недуги його дружини. Думка про будинок, що лишився без догляду, знайшла відгук у її Серці; до того ж вона полюбила милу дівчинку, яку навряд чи хто не любив. І хоч вона вважала Огюстена мало не за поганина, проте по-своєму любила його, сміялася з його жартів і ставилась до його вад з такою поблажливістю, що ті, хто її знав, ніяк би цьому не повірили. Про все інше щодо міс Офелії читач дізнається сам коли познайомиться з нею особисто.

А тим часом вона сидить у своїй каюті серед великих та малих саквояжів, скриньок і кошиків, заклопотано спаковуючи, ув’язуючи та замикаючи їх.

— Єво, ти пам’ятаєш, скільки в тебе речей? Звісно, що ні,— діти ніколи нічого не пам’ятають. Отже, крапчастий саквояж і голуба коробка з твоїм капелюшком — це два... гумовий кошелик — три... моя швацька скринька — чотири... моя сумка — п’ять... коробка з комірцями — шість... і онде ще маленька валізка — сім. А де ти поділа свою парасольку? Дайн-о її сюди, я загорну її в папір і прив’яжу до своїх парасолів... Отак.

— Тітонько, навіщо? Ми ж поїдемо просто додому.

— Щоб усе було на місці, дитя моє. Коли хочеш маяти речі, треба їх берегти. Слухай, Єво, а ти сховала свій наперсток?

— Ой, тітонько, я не пам’ятаю.

— Ну дарма, зараз я подивлюсь у твоїй шкатулці... Ага, осьде він. Наперсток, віск, дві шпульки, ножиці, ножик, голки... Все тут. Гаразд, поклади на місце. І як це ви їхали удвох з татом? Певне, весь час щось губили.

— Еге ж, тітонько, я губила чимало речей. Та коли ми десь зупинялися, тато купував мені нові.

— Та що ти кажеш, дитя моє? Ну й звичай!

— Дуже зручний, тітонько.

— Яка жахлива безпорадність!

— Що робити з цією валізою, тітонько? — спитала Єва.— Вона така повна, що не зачиняється.

— Повинна зачинитися,— відказала тітка войовничим тоном.

Вона притоптала речі у валізі й зіпнулася на неї. Та валіза однаково не зачинялась як слід.

— Ану залазь і ти, Єво! — рішуче мовила міс Офелія.— Зачинили раз, то зачинимо й тепер. Ця валіва мусить зачинитися — нічого більше їй не лишається.

І валіза, як видно, перестрашена тим категоричним присудом, подалася. Замок заклацнувся, і міс Офелія переможно сховала ключик.

— От ми й готові. А де твій тато? Певно, вже час виносити речі. Ану, Єво, подивись, чи не видно його де.

— Та онде він у чоловічій каюті, їсть апельсин.

— Може, він не знає, що ми вже під’їжджаємо. Чи не збігала б ,ти йому сказати?

— Тато ніколи не квапиться,— мовила Єва.— Та й ми ж іще не під’їхали до пристані. Ой, ідіть сюди, тітонько! Погляньте — онде наш будинок, он на тій вулиці!

Тим часом пароплав, тяжко стогнучи, мов якесь зморене величезне чудовисько, почав прокладати собі дорогу між численними суднами, що стояли біля пристані. Єва радісно показувала на шпилі, дахи та вулиці рідного міста.

— Так, так, люба, все дуже гарне,— мовила місіс Офелія.— Та ба! Пароплав уже спинився! Де ж це твій тато?

Навколо зчинилася звичайна метушня, яка буває на пароплаві в кінці дороги. Носії металися на всі боки, чоловіки тягли валізи, саквояжі, скриньки; жінки стурбовано шукали дітей, і весь той натовп сунув до сходень.

Міс Офелія рішуче сіла на щойно приборкану валізу і, поставивши в суворому військовому порядку все своє рухоме добро, наготувалася хоробро захищати його до останку.

— Понести валізу, хазяєчко?

— Чи не треба допомогти?..

— Дайте, пані, я візьму ваші речі...

— Може, знести це на берег, пані? — сипалось на неї звідусіль.

Та міс Офелія сиділа неприступна й пряма, наче встромлена в дошку циганська голка. Міцно тримаючи свої зв’язані докупи парасолі, вона відповідала так рішуче, що наганяла страх навіть на носіїв. Раз у раз вона стривожено зверталася до Єви:

— Ну що ж це собі думає твій тато? Не міг же він справді впасти у воду? Та, певне, щось таки сталося.

Аж тоді, коли її вже почав брати розпач, з’явився Сен-Клер, як завжди, безтурботний, і, даючи Єві чвертку від свого апельсина, сказав:

— Ну ПІО, моя вермонтська сестрице? Сподіваюся, ви готові?

— Я вже з годину як готова і чекаю,— відказала міс Офелія.— Навіть почала була тривожитись за вас.

— Оцей молодець нас повезе,— мовив Сен-Клер — Коляска чекає, натовпу вже нема, і тепер можна по-людському, без штовханини зійти на берег. Ну, беріть речі,— обернувся він до візника, що стояв позад нього

— Я піду подивлюся, як він їх складатиме,— мовила міс Офелія.

— Пхе, сестрице! — Навіщо це потрібно? — відказав Сен-Клер.